Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Сонце так і пустує в кімнаті. Примружившись, у сліпучім трюмо бачу на мить себе: трохи розкуйовджений, злегка почервонілий; від того, що неголений, обличчя наче світиться.
Виходжу…
«Ах ти ж, бурбон… пиховита з сережками папуга, – енергійно думаю про патрона, спускаючись східцями, – і та тільки виймає „щастя“… а ти пропонуєш мені цитати з газет. Лекції читати смієш. Мавпу б тобі… до кота».
Я на виході, свідомість того, що «порожнеча» так і лишилась незасипана, і мені треба якось рятуватися, раптом збурює в мені одчайну злість – проти всіх і вся, і я примушений стримувати в собі порив, щоб не зосереджувати всієї злости на N. «Бурбон» не винен; не підрядився ж справді він визволяти мене – з якої речи? Піду ще до К, думаю бігом, і мчу, при чім жене мене не гадка про непорозуміння з дружиною; ні – якась сліпа, збурена упертість – на зло комусь – дійти свого: дістати роботи.
Мабуть, четверта чи п’ята година. Я повільно йду по бульварові.
Після патрона був у двох подібних, але один почав розпитувати мене, що нового.
– Получена свєжая хна, – одповів я на це, і скоро він розпрощався, поспішивши когось зустрічати.
Другому ж моя справа здалася легша за легшу; і він такого намолов, що, мовляв, зачекай я ще місяць мінімум, то зароблятиму – він так оберне – приблизно, як Мері Пікфорд… «Буде, буде», – з безсумнівною певністю повторив він про роботу і, обійнявши мене, повів показувати склади…
Але зараз в мені ясність хороша, навіть трохи пустотлива. Хочеться легенько побешкетувати; поборотися з ким чи що. Може, розвіяв я весняними вулицями свою тугу й невдачі, і це стало за причину бадьорості.
Чи заспокоїла й піднесла мене та неясна постанова про посаду, на яку після довгих міркувань довелось пристати; «оповіщу вдома, – рішив я, – про згоду шукати посаду». Я знав – це повинно зробити ефект, дружина враз защебече.
Так, я пристав на це. Дипломатично ухиляючись конкретно думати, я задовольнявся загальником, що зрештою, можна, якось погодити бога і мамону.
«Компроміс не є поразка», – говорив я. І не запитуючи «з приводу» глибин душі, щиро пив з насолоди свого втихомирення.
«Ех ти ж», – граючись, докоряв собі за ранок «паяц слабкодухий. Терсіт в образі Цезаря». І, свіжий, брав безжурно-повними очима – все, що йшло назустріч. На бульварі дивно порожньо. Знизу – по центральній вулиці повний рух, згори – теж саме; тут майже я один іду, і розташовується між величезними будинками надвечірня тиша.
Надходить вечір. Притомлений галас мусить втихомиритись, думаю, скрізь ляже спокій. Тоді просторіше літати фантазіям, день деренчить і заважає.
«І де ти є, – зривається піднесена мисль, – благословенне джерело сили, що поїть мене день у день, день у день?»
…Іду, сміюсь очима і мну свого злота, що непорушний лежить у кишені мого пальта…
В моїм становищі злот – сума, для якої важко знайти надто дорогий товар. Мій план, почитавши в бібліотеці, витратити п’ятнадцять копійок мудріше, ніж це б зробив сам – даруй мені, Велика Революціє – сам Держплан. Обід, вечеря і ще обід… etc… – обраховую.
Проміння од вечірнього сонця красить в червоне верхню половину залізного парканчика коло парку. Там товсто вдягнена тьотя, біля неї корзинка з чимсь.
Дама в блакитнім капелюсі з вуалеткою нахилилась і перебирає в корзині.
Група мене інтригує, переходжу вулицю. Власне, мене зацікавила дама, в якої капелюх, як і в моєї дружини, і яка, я помітив, теж блондинка; з якихсь невідомих мені ознак я вгадую хороші сині очи і той втомно-ніжний жіночий тип, що красиво хвилює мене, хочеться подивитись.
Дама перебирає в корзині букетики пролісків, тьотя, дивлячись згори, мовчки стоїть, і тонюсінька насмішечка вібрує на верхній губі – певно на адресу «моєї» дами.
Я помилився. Бо коли проходжу поуз, і дама, розчервоніла й ніби злякана, оглядається, бачу – великі, сірі, блискучі з поверхні очи, і ця сірість, мов ширма, застує далину. Але мило зворушлива ця дитяча розгубленість.
– Чому так дорого в вас? – чую за собою вібруючу незадоволеність. – Такі букетики я бачила на базарі по десять.
«Ф’ю», – щось бистро приходить у голову мені, я повертаю до групи.
В корзинці – десяток менших букетиків, одного ж, більшого, дійсно привабливого, одкладено. Але дама вагається, очевидно щодо ціни.
– Прошу, скільки за цей? – показую я на відкладений букет.
– Дасте злота, то й забирайте, – готовно відповідає тьотя. – Гарний букет, паничу, не сором і баришні понести…