Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Мить – і я вагаюсь; але потім звитяжний приступ безумства хоробрих покликає на сміхотворний учинок. Виймаю злота й беру букет. Спершу думка – подарувати його дамі, але вона не дивиться в мій бік, втративши момент, одходжу з букетом.
«Ха-ха-ха! – весело сміюсь із себе. – Радянський безробітний в ролі благородного гідальго: на останнє купує квітки!»
Та поза всім – історія з букетиком безумовно задовольняє мене.
«Кай Юлій, – тішусь я, – вміє витрачати гроші. Це не дешевше viveur-ство (жити в своє задоволення. – Ред.) тих, що обідаючи в ТПОЮЗі (театр юного глядача. – Ред.) за 40 копійок і обважнівши від шклянки пива, покурюють з виразом задоволеного епікурейства „Комінтерн“, при чім солодко позирають в бік якоїсь чепурної службовки, що десь у куточку скромно ламає хліб манікюрними пальчиками. Тут, принаймні, стиль. Тисну руку,» – звертаюсь сам до себе і, перейшовши вулицю, життєрадісним кроком прямую до бібліотеки.
Бібліотеці: «О жовтостінна, в казарменнім, грубої монархії, стилі, моя „Франконія“, на якій Ібаньєс об’їхав навколо світу. Але ні… Що об’їхати навколо світу? Можна об’їхати і розчаруватись, що світ такий маленький: ось уже й приїхав!..
Я люблю тебе глибше, аніж Гарун-аль-Рашід любив нічні квартали свого великого Багдаду, таємніше, ніж Сакія-Муні загадкову глибінь блискучої порожнечі тропічних небес, в яку вдивлявся він делікатно-замисленими очима… І загадкова величність Notre Dame de Paris не остільки дивна, як твоя побудова, що її складено з тендітних цеглинок – клітинок мозку народів. Щодня, як Колумб до галеонів, приходжу я до столика й стільця в тобі; і шумить вітер, і в мені, як парус, починається одважна мужність сміливого мореплавця. Привіт тобі!»
На колінах у мене томик новелок.
Бібліотечна заля переживає той саме час, коли в надвечірнім присмеркові читається найпильніше; повно, панує абсолютна тиша; здається, вся заля, що до самозабуття вп’ялася в книжку, тихо одходить кудись, односиться нечутними струмками під рівномірне гудіння вентилятора.
І я теж, озирнувши побіжно оком столики, розчиняю свій томик, і потроху загальна інерція течії затягає й мене.
Читання – я читаю… Читаю… і мені стає вже душно, і кров починає глухо нагріватися й бунтувати.
Але запойно я п’ю з нечутного джерела, і, здається, можна бачити, як жива сила сходить з мене. Нечутно розсуваючись, переміщаються якісь площі і от – спершу невиразно, потім ясніше – вогненно вже переливаються якісь невідомі кольори, і в далекій перспективі враз народжується чудесне, барвисте життя. Йдучи одна за однією, картини розвиваються в дивній послідовності. Але чомусь обрій затуманюється синім; в моїх очах губляться, розпливаючись, рядки, і – чую – глухий неспокій в мені насторожується. Що це?
Невиразні, примарні потоки линуть один за одним… Вони поспішають, вони товпляться, вони налазять один на один, і йдуть, і йдуть, і йдуть… Скільки їх? Куди вони, такі безжурні переді мною, так захоплені своїм, такі рішучі? От і я: в чорнім з пером капелюсі і в плащі. Я – збоку, дивлюся на похід веселих та похмурих примар… без краю… і невимовний сум безнадійним запитанням тремтить у моїх очах… Я Фауст. Перед мене проходить життя. Туга нерозуміння мене давить, кривить безконечна мука страждання. Я знаю: це мука маленького бога, що хотів би бути богом великим, щоб, розлившись безмежним всесвітом, виповнити собою верх і низ, в кожну форму увійти і у всемірній напрузі вияву знищити початок і кінець… Що з собою несуть і понесли вони, оті безконечні юрби минулого, сучасного, прийдешнього… кожен з них?.. Ах, я – тільки я, обмежена нерозривною оболонкою самітності людина, для якої вічною тайною будуть інші. Я, яка ніколи й нікому не зможе передати саму себе, до краю… до дна… Я маленький бог, не можу стати великим всесвітом, того й болію.
Але сухо ляскають штепселі, і струнка електрика заливає залю. Очи у всіх жмуряться, і всі – ніби прокидаються…
«Вернулися…» Фу. Та це ж просто; ось заля з колонами і столиками, за якими звичайні собі щоденні читачі, з залі можна вийти в коридор і зійти вниз по сходах. Там – звичайна вечірня вулиця, рух і вітрини… публіка, а вгорі, може, зорі чи місяць, і все.
Чари спали… Заля потягається, усміхається, розглядає саму себе. Зсовуються столики, встають, виходять, входять: світло й оживлено.
Зі мною теж метаморфоза відбувається враз і несвідомо: враз, наче й не було нічого; і стомлений читанням, я, щоб одпочити, починаю розглядати столики.
«Того» ще немає. «Той» – це один у ленінці й піджакові. Коли входить до залі, завжди прищурливо зводить брови і жмурить очи: ніби не добачає. Мені хочеться порадити йому справити пенсне. За одним столиком помічаю «справжнього мужа», сидить, закинувши на потилицю руки, білявий профіль показує самовпевненість і гордовитість.
«Цікаво б з цим помірятись поглядами», – думаю і бачу кострубату постать незмінного читача.
«А-а… безмежна доброта, мій милий прототип – він уже тут».
Мій прототип сидить нерухомо в стільці і мовчки переживає муку Христа, якому не призначена Голгота. На нім пом’ята «шинелішка» салдатська, виглядають онучі з ботинок, незагребена копиця переплутаного волосся. Але скільки доброти в зів’ялих очах світиться?! Вона затоплює йому все сіре, порізане борознами обличчя; вона болить йому, ніде діти, ні на кого вилити – тому й вираз очей – безконечна печаль… і мріє вона про маленьку пляшечку спирту…
За вікном – у голубій темені почепились дві зірки. Не хочеться читати. «В повноті акції більш чудес, ніж у болісних мріях Фауста, – коротко зауважую собі, пригадавши недавні переживання… – Мефістофель зник – досягай сам…»
Треба йти, народжується свіжий апетит: я ж не обідав… Але що робити з букетиком, що лежить ось поруч на столі – не принесу ж його додому? Оглядаю сусідніх панночок, і в голові блиснула раптова ідея – еврика!..
Поспішно одриваю клаптик паперу з блокнота і, схвильований образами, що налинули, мерщій, похапцем пишу: