Невідоме Розстріляне Відродження

Скінчивши, бгаю папірець і вкладаю в щілинку, збоку столу. Букет кладу на стільці, підсовую під стіл і, взявши книжку, виходжу.

…Наближаючись додому, я сходжу вниз по вулиці.

Вже пізно, десь біля години, і на вулиці можна гратись: я один, тільки з інших кварталів міста доходять порожні дзвінки трамваїв.

Невидимий місяць виповнює повітря й передміську далину тихострумчастою прозір’ю, що ніжно мерехтить і переливає, як луска. І пахне молодим. Угорі веде тремтячий танок малюсінька, хистка весняна зоря.

І коли я задивляюсь на неї, згадую мої давні, провінціяльні фантазії – як колись я уявляв весну в образі молодої дівчини з грудним і переливним голосом, і що вії в неї, вщерть напоєні тривожною втомою, спущені. І зразу це хвилює мене, викликає в пам’яті неможливе: мою загублену велику любов.

Взагалі ж, мені більш ніж чудесно. Здається, я б літав. Багато передумано, і все ясно, все вкладається в могутню закономірність вищої математики фактів; а одгуки згадки про записку до синього букета – переплітають фантазії хвилюванням хорошого, молодого авантуризму…

Ось і дім. Бачу: № 85 світиться тихо, скромно серед ночі.

Мої кроки притишуються… і – о, немічність людини!.. – «Все таки, – вертається думка до конкретного, – неприємна ця історія з посадою. Це ж… я втрачу, – з тихим сумом думаю, – свою свободу, свободу вільних мандрівок безпорочної своєї мисли… І по чім знать? – думаю далі. – Може, атмосфера службового кар’єризму викличе до життя в мені „розумні“, „здорові“ здібності і мене захопить скепсис ділової людини, і я охолону, і все забуду, і – заквітчаний всіма чеснотами цехової пристойності – переведусь на статистичний тип…»

Рішучість щодо посади надломлюється, зростає впертість проти неї, якось не хочеться й додому заходити. А моя робота, і весь звичний розпорядок дня?

Увійшовши в двір, бачу в вікнах нашої кімнати тихе світло: дружина дома, але, певно, спить, прикрутивши лямпу.

І уявляючи до найдрібніших деталів усю нашу кімнату з її сірими пошарпаними шпалерами, з грубим «антуражем», з вірьовками, де висить білизна, холодну, ще непривітнішу через суперечки та ворожнечу з дружиною за мої невдачі, жаль до себе і слабкодуха розпука враз стискають мені серце. Досадно і огидно. Я терплю тепер за свою несміливість розв’язати якось цей заплутаний клубок відносин.