Невідоме Розстріляне Відродження
- Автор: Коломієць Павло, Дика Марійка
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7531-4
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Невідоме Розстріляне Відродження». Краткое содержание книги:
Внутрішній напор круто здав назад, Вася спинивсь і збентежено глянув на Пашу. Потім:
– Ти сумашедша!
І страшенно ображений, мовчки пішов до вікна; опершись спиною, з якимсь жалем дививсь на Пашу.
– Ты сам сумасшедший. Хіба мислімо так орать?
– А тобі що? – озвавсь Вася запитливо-незрозуміло.
– Як – що?
Паша одкинула шитво. Раптом щоки в неї почервоніли, крильця на носі стали білі. Тоді Вася стиха жбурнув:
– Коли не вгодно, можеш на дощ.
Він не докінчив, бо не знав, що говорити далі. В голові все змішалось. «На дощ, то й на дощ».
Паша з силою стрималась і, удаючи з себе спокійно-веселу, взялась за шитво. Розгортаючи вишивку, сказала:
– Ла-адно. Запомни, що ти мені сказав. Я буду пам’ятати. Хорошо!
Вася важко сопів, ледве дочуваючи її слова, і одно було ясно для нього, що він зопалу скочив у яму і вийшло так, що буде щось небажане й дурне.
Стало страшенно огидно – безвихідно й безрадісно і почуття боягузтва заворушилося в нім. Мовчки він одійшов од вікна і почав взуватись.
Паша теж мовчала, не звертаючи на нього уваги.
Насунувши картуза й піднявши комір, Вася вийшов з кімнати…
Дощ бив просто в лице і забивав дух. Надворі була страшенна метушня, нерозбериха, дерево буйно шуміло, темінь одбивалась од дощової води, і од цього летіла пиляка.
Одноокий на вулиці ліхтар сумно гойдавсь, переможений і вщент забитий переможним дощем, і плакав не втираючи сліз…
Вася лихорадково перебирав у голові, що може бути завтра, і з досадою і переляком думав, що Паша його покине.
«Дура!» – усовіщував він її і не смів виправдуватись.
Дійшовши від рогу вулиці до ліхтаря, Вася глянув на хаотичну самоту чорних вулиць і повернув назад…
«Дура!» – ще раз обережно подумав він про Пашу.
Паша сиділа, як він покинув її – шила.
Озираючись, Вася роздігсь і ліг спать. Він укутався з головою. Було важко, сумбурно незграбними колодами думки все перекладалися в голові, й нічого з цього не виходило. Щулячись, кілька разів визирав Вася з-під ковдри, чи не вкладає Паша речей.
Пов’язана білою хусткою, Паша шила собі; на плечі плаття злазило, і видно було сорочку.
«Чорт з нею, покине – хай покине!»
Під ковдрою одкрились простір і світ, і блиснула синя даль.
«Через неї викинули з партії; мотаєшся як… ще, гад, угрожаєт…»
Він уявив себе вільним машиністом, компанію в Харкові, «прикалабок».
«Хай іде, спробує».
В «прикалабку», про який мріяв Вася, переливались брязк і сміх, весело цокало скло, і перед такою ж самою як «кавалеристка» красунею, Вася з жагою співав: «Золотую… поставлю…»
Він заснув.
За густою, соковитою вранішньою тінню від дому, стояв рівний напружений сліпучий блиск. Тверда синь без хмаринки випнулась проти вікна. Дощ пройшов за ніч.
Вася глянув на годинника і поспішно схопився з ліжка. Ледве не заснув. Бризнув в обличчя водою, пригладив перед дзеркалом голову.
– Паша, а Паша!
З коридору неслось жваве розмовне цокотіння і лящав Пашин кругло-горішковий заливчастий смішок, ніби хто лоскотав її.
– Паша!
З розбігу Паша одхилила двері і, червоніючи своїм оживленим обличчям, грайливо запитала:
– А що? Самовар? Готовий! За-а-араз! – і, наспівуючи це «за-а-араз», подалась назад.
Стукаючи каблучками, вона моторно поставила на столі блискучого самовара і відгорнула сніжно-білу серветку, під якою все було наготовано: сяюча шклянка, варення, цукор, білий хліб.
Вася швидко пив чай.
Паша крутилась перед дзеркалом, поправляючи червону хустку на голові. З нападами лоскотливого смішку вона розповідала про тьотю, що зайшла до неї, йдучи на базар…
– А ти… пізно прийдеш?
– О п’ятій.
Вася натягав тужурку.
– Гм… – скорчила Паша плакливу гримасу. – Чому так пізно?.. Я не хочу так пізно… Мені буде ску-учно.
– Прийдеш в магазин за газетою… Пока! – ділово сказав Вася.
– Ну, прощай!
Війнувши руками, Паша зручно й легко обкрутнулась навколо Васі, щільно припала до його губів, потім одкинулась і, пригнувшись, розсипала додолу бісерний смішок.
На її сірих, майже немигливих очах золотої гадючки (і колишньої чекістки) тремтіли хмільні вогники, і навколо очей було липко, масно, п’яно.
Свіжий вийшов Вася з дому, одна по одній вставали ділові думки про магазин.
Те вчорашнє, що на гірший випадок обережно і з острахом держалось напоготові, було непотрібне. Вася, радий, не хотів повертатись до нього. Сяяв, ніби полірований день, гострі й свіжі пронизували повітря тонковинні запашки твердо-золотої осені…