Вогнедан, Повелитель… [uk]

Вогнедан дивився на натовп на тому березі. Саме натовп, а не військо. Моанці розпалювали вогнища, вирубуючи садочки спорожнілих приміських садиб. Багато хто вже тягнув з тих будинків все, що бачили зажерливі очі варвара. Посеред табору встановлювалися пишні намети — очевидно для воєначальників та знаті.

У ворожому війську були, очевидно, не самі моанці. Птаха подав своєму володарю морську зорову трубку — дарунок князя Буревія чотирнадцятилітньому Принцу Яблуневого Саду, і Вогнедан мав змогу роздивитися вояків. Зодягнені вони були в різноманітні лахи, прикрашені грабованим у Веданзі шовком та оксамитом. Часто вкрадене вбрання було затісним, але вояки цим не переймалися, і воно висіло на брудних тілах таким же лахміттям, як і їхня власна одіж. Обличчя воїнів являли собою суміш найрізноманітніших племен Півночі — від білявих астеонських найманців до вузькооких чорнявих нащадків хото.

Були серед нападників і загони з моозців та страгійців, яких Вогнедан відріжнив по зовнішньости, чистішому вбранні та більшому порядку в лавах. А над одним з наметів для знаті побачив корогву зелемінських князів — воїн зі списом на зеленому тлі.

— Створений для оборони, — пробурмотів з-за його спини Веданг, — порубаю пса на шмаття… Добровільно приєднався… Паскудна гидь, уявляю, як зараз його клянуть бідолашні зелемінці. І чи не приклав він руку до загибелі князя Володаря? Голову даю під меч, що так воно і є…

— Можливо, — сказав Повелитель, — тим страшнішою є його провина.

Вночі запалали вогнища ворожого війська. Галас з табору долинав не тільки до вартових на стінах, а й на вулиці міста. Вогнедан в супроводі Воїслава обійшов стіни і пішов до ратуші, де Кречет Птаха закінчував розподіляти біженців по спорожнілим домівкам боговладців.

— Коли закінчаться харчі, - повчав він гурт змордованих дорогою і втратами людей і дивних, — приходьте до складів вулиці Хлібної, де буде видаватися зерно з державних сховищ. Хвала Богам, що встигли зібрати врожай — нехай поганці погарцюють порожніми полями…

— Ви встигли, — озвався Вогнедан, коли біженці подалися за вказаними адресами так і не пізнавши Повелителя у воїні-дивному, зодягненому в кунтуш данадільської варти, — звезти все зерно з хуторів до сховищ?

— Ледве встигли, — відповів Кречет, — міст впав трохи не під колесами останнього обозу. Принаймні, є чим годувати воїнів і оцих нещасних, яких біда вигнала з рідних місць. Я як послухав їхні оповідки, так твердо вирішив вижити лише в разі перемоги. Страшне, що коять ці…незмінені. Добрим людям і дивним подібна гидота просто не прийшла б до голови.