![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
— Я — дивний? — спитав Світлян діловито.
— Так, синку…
— А Птаха?
— Людина…
— А чого він не може поговорити з котиками?
— Бо йому того не дано Богами, — мовив Вогнедан, не знаючи, як пояснити такому маляті те, що до кінця не розуміли і дорослі. Птаха мимоволі зітхнув. Побачити Стража Гір було його мрією, а поговорити з чорногорським дивом природи — мрією нездійсненою.
Світлян на тому заспокоївся і схилився до свого приятеля.
— Я розкажу тобі, - мовив заспокійливо, — все, що вони мені скажуть. Поїдеш зі мною до Чорногори? До дідуся Лелега?
— Якщо накаже Повелитель, — солідно мовив підліток, — я паж вашого батька, мій принце, і маю бути при ньому.
— Поїдемо, — сказав Вогнедан, — трохи все владнається — і поїдемо. Усі разом… І мама…
— А малого Радика з собою візьмемо? — допитувався Світлян, — він такий смішний… І пана Воїслава…
— Поїдемо всі разом, — пообіцяв Вогнедан, — ми з мамою, Веданги…
- І Птаху візьмемо теж…
— Куди я без свого воєводи, — всміхнувся правитель, — звісно візьмемо.
— А пан Влад Чорногорський тримає парда у Високому Замку? — допитувався Світлян.
— О, так, — мовив Вогнедан, — це — його тілоохоронець. Парди колись його врятували… як і мене, до речі. Вони не люблять лихих осіб з-за гір.
— Як же гарно, — втішився малий, — а цей… тіло…хоронець дозволить себе погладити?
— Якщо добре попросити…, - засміявся Вогнедан, пригадавши листа від сестри, в якому Біла Ружа описувала, як малий Владигор урочисто в’їхав верхи на парді до замкової зали, де Влад якраз приймав яких-то ішторнійських торговців.
— Як же принц вже гарно щебече, — мовив Птаха потиху, — людське дитя в такому віці ледве слова докупи складає. От, як моя сестричка, коли їй було трохи більше року. А це мале говорить, наче доросла особа.
— О, трохи пришвидшений розвиток розуму, — лагідно мовив Вогнедан, — але це зовсім не означає, що Світлян задиратиме перед тобою носика…
— Та ні, - сказав ведангець, — я так не думаю… Але знаєте, що мені прийшло до голови?
— Що, Горобчику? — спитав Повелитель, тулячи до себе змореного біганиною синочка.
— Чому Богорівні просто не скорили нас? Адже тоді у них ще були всілякі пристрої… Я читав у вашій книгозбірні… Ну, малий леаран, зброя холодного вогню, ще якісь чародійні речі… Ви і розумніші, і сильніші… А замість того ви сотні літ намагаєтесь навчити нас милуватися Місяцем…
— Ну, це не зовсім так, — засміявся Вогнедан, — Місяцем у Веданзі милувалися за сотні років до нашої появи, і оспівували його в чудових піснях…
— Ой зійди, зійди, ясен Місяцю, — мовив паж, — та як млиновеє коло… Але хіба ж в цій пісні правильно його оспівують?
— З подібним описом Місяця, — сказав Вогнедан серйозно, — погодився навіть Веданг Сіллур, котрий ніяк не міг зрозуміти краси пісень свого князівства. Хоча, на мою думку, він занадто сумував за вітчизною і не міг змусити себе звести очі до чужого Місяця в чужому небі. Там, біля покинутого пращурами Еллону, за переказами кружляло аж три Місяці. Еллур, Ллонар, Лліяран…
— О, тоді звісно, — прошепотів паж захоплено, — було як навчитись. Три Місяці… І блакитне сонце Сіллон… Як би я хотів на все те подивитися, мій Повелителю. А чому забулося чародійство Богорівних? І де нині малий леаран? Хіба на ньому не можна злетіти?
— Може і можна, — сказав Вогнедан, — але Богорівні заховали його, щоб прекрасний витвір еллів не було перетворено на зброю. Поволі вигасла сила розумних пристроїв… Але, твої нащадки, Птахо, вкупі з нащадками Світляна піднімуть у небо сотні леаранів. І може досягнуть Світлого Еллону.
— У наступному втіленні, - зітхнув Птаха, — так всі говорять… А хотілося б нині.
Кроки на галереї. Летюча хода дивного вельможі.
— Воїславе? — Повелитель злякався обличчя свого милого брата. Воно було мертвотно білим. В очах танцював багряний вогонь.
— Що сталося, друже?
— Князь Кеян Драган, — мовив Воїслав захриплим голосом, — проголосив відділення Зелеміню. І добровільне його приєднання до Великої Моанії.
— Стривай, Воїславе, — сказав Вогнедан непорозуміло, — який ще Кеян? Ти розумієш, що ти говориш?
— Кеян — це мейдистське ім’я нашого приятеля і родича Лемпарта, — прошипів молодий Дракон, — тільки що прибув гонець. Вони вирізали залоги Збраслава та Предслави… Покидьки… Покидьки, яких Лемпарту вдалося навербувати в біженських кварталах і частина наших… не знаю, як їх навіть і означити. Моанське військо вже у Зелиборі. Батько писав мені перед битвою, в тому числі і про те, що відправив до тебе гінця з доповіддю…