Вогнедан, Повелитель… [uk]

— Воїславе, — владно мовив Вогнедан, відчувши, як похитнувся його хорунжий, — тримайся, Воїславе! Твій батько загинув у битві, або, в крайньому разі, моанські пси підібрали його непритомним на полі бою. Оця гниль і вказала на нього, або це зробив Лемпарт. Та я думаю, що паскудник свідомо говорить лжу, аби посіяти розбрат поміж людьми і дивними.

— О, краще б батькові загинути, — прошепотів Воїслав, — мій татко такий гордий… Він…

— Гордощі — це наша зброя і наша слабкість, — лагідно сказав Повелитель, — можливо все, що верещить внизу гієна, є неправдою… Відваги, милий брате…

Воїслав важко дихав, але поволі заспокоювався. Повелитель поглянув на озброєних ремісників, котрі приготувалися до битви з усією розважливістю, властивою кругловухим ельберійцям. Один з них діловито помішував у казані якесь смердюче вариво, наче не звертаючи уваги на крики знизу.

— Оце якби, — мовив ремісник голосно, наче сам до себе, — Його Ясновельможність дозволила мені, недостойному, та й відповісти цьому крикунові. Але ж вельможний пан Вогнедан такого не дозволить, бо у нас же ця… як там її… тиранія…

— Підійдіть сюди, добродію, — озвався Вогнедан, відчувши, що потрібно трохи послабити страшне враження від Руданових слів, — ви маєте щось сказати імператорському посланнику?

— А так, ваша вельможносте, — сказав боговладець, — маю, і багато…

— То говоріть, — мовив правитель, — тільки будьте обережні і не дуже висовуйтеся.

Ремісник висунувся з бійниці і заволав так, що його, мабуть, почули й на тому березі:

— Слухай сюди, зелемінський зраднику! Передай своєму хазяїну, що, коли їм вже так хочеться до нас у гості, то брама осьдечки! Нехай постукають, може відчиниться! Бажано — лобами, бо кращої зброї нема в усьому моанському війську! Це ж вашого поганця-моанця хватили мечем по черепу, цілитель склеїв черепки докупи, а мозок забув вкласти! А моанець отямився та й говорить: Нічо’, хло’, воно мені тільки заважало…» А ти, сину болотяної жаби, ще заплатиш за зраду! І ти, і ота друга погань, разом з якою ви соромите свої вуха, та всіх добрих людей і дивних! І передай своєму воєводі, що не бачити йому нашого стольного міста як власної товстої гепи! Скажи йому, що смердючим котолупам з Півночі нічого не перепаде з наших земель! Хіба що — в глибину і в довжину на людський зріст! Я не кухар, а канатних справ майстер, але зварив воєводі Ріміну незлого супу — нехай пригощається, сучий син, та подякує! А все, що я тут говорю, сказано з дозволу Вогнедана Повелителя, бо Його Вельможність не хоче сквернити губу гидкими словами, якими я тут вас, засранців, назвав!