Вогнедан, Повелитель… [uk]

За два дні варварські роз’їзди було помічено під Боговладою. Перед цим до міста нахлинули біженці з довколишніх хуторів та маєтків і з захоплених варварами Ведангу та Зелеміню. Частину з них встигли таки відправити на південь, але багато втікачів зосталося у столиці. Про їхнє харчування Вогнедан не непокоївся — запасів у місті мусило вистачити надовго, адже він встиг зменшити кількість «зайвих ротів». І з біженців намагався залишати лише чоловіків, здатних тримати зброю.

Воїслав ходив поміж прибулими, намагаючись знайти когось з Ведангу. Врешті знайшов шляхтича з роду Лисицьких, який служив у Ведангський ровті. Цей гідний дивний, весь зранений, кілька днів пролежав поміж мертвими, аж поки селяни, котрі наважувалися блукати вночі по полю, вишукуючи живих, не витягли його з-під купи трупів. Отямившись, пан Лисицький вирішив пробиратися до Данаділу. Хуторянин, котрий його врятував, віддав воїну осідланого коня, що приблукав до його садиби. Сам селянин не захотів йти у Данаділ з сім’єю і вирішив, що краще буде відсидітися в яру «доки наші не повернуться».

— Вороги просто задавили нас числом, — оповідав Лисицький Повелителю, до якого його привів Воїслав, — ну й до того ж раптовість… Хто ж міг подумати, що ці гниди — напівкровка та його пес Рудан — здадуть прикордонні фортеці!. Ми, ведангці, ледве встигли зібратися всі докупи. На князя Вартислава було страшно дивитися — так він побивався, що не зміг оте все передбачити. Ви ж то, Ваша Вельможносте, знаєте Чорного Дракона — з лиця не скажеш, що він хвилюється, але відчуваєш, як йому в грудях кипить. Та й то, хто б міг подумати, що вельможа…, Лларан з роду отаке утворить… Ім’я змінив, мейдизм прийняв, Зелібором пожертвував, бо біженці говорили, що варвари не зоставили в місті каменя на камені… Всіх, кого вдалося схопити, забрали у рабство, на Північ — в основному міщан та селян, бо шляхтич давався їм до рук хіба що непритомним, або зраненим. Обидві княгині, пані Рогніда та пані Рогволода повісились, хоча той пес обіцяв їм життя… Дехто з двірських шляхтянок повівся на ті обіцянки, ну й отримали вони таке життя, що потім теж наклали на себе руки.

— О, прокляті гієни, — мовив Воїслав, — я доберуся до цього Кеяна… Присягаю…

— Пане Лисицький, — сказав Повелитель, — мій брат не наважується спитати, що сталося з його родом?

— Я не можу сказати ні доброго ні злого, — зітхнув ведангець, — мене було поранено, і то не раз, а отямився я вночі, посеред мертвих. Я бачив, як бився Чорний Дракон під княжим стягом, а спину йому прикривав пан Іскра Іровит, гідний шляхтич, хоча і юний віком. Я не бачив їх убитими, але в тій бійні… Щодо Гнізда Драконів, то я достеменно знаю, що княгиня Ружена відправила до Квітану обоз зі шляхетськими родинами — в основному то були жони та діти, а також два обози з селянськими родинами — до Дубна та Радину, під захист стін. Ще одна валка біженців вирушила до Данаділу перед самою битвою, але, напевне, її перехопили варвари. З селянами був ще той клопіт — вони не хотіли покидати хутори, сподіваються переховатися «доки все закінчиться» по яругам.