Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
— На війні, - сказала вона, — обійдуся без покоївок. Нехай доглядають Світляна.
Чаяна, закутана в біле по самі очі, весь цей час стояла непорушно. Однак, коли Воїславові жони почали підніматися по корабельним сходинкам, вона зосталася на місці.
— Йди, Чаяно, — лагідно сказав Вогнедан, — не муч себе… Ти не винна в тому, що сталося… Твій рід загинув, бо навряд чи напівкровний подбав про безпеку обох зелемінських княгинь. Ми перебудемо біду і відновимо кров Лларанів. Йди на корабель…
— О, я побуду тут ще, — прошепотіла Чаяна, — і подумаю… Ви ж не наказуєте мені їхати?
— Власне — наказую, — сказав Вогнедан, — я не хочу, аби лихі думки довели тебе до самогубства. У Високому Замку ти, принаймні, матимеш чим зайнятися. А тут скоро буде війна, Чаяно, де не місце ніжним жонам. Йди на корабель, мила… Я люблю тебе…
Цієї миті до Повелителя підбіг голова теслярської гільдії, і Вогнедан поволі пішов з ним вздовж причалу. Розмова їхня стосувалася брам та мосту. Дана зосталася на причалі і махала своєму Світлянчику, аж поки низка кораблів, котрі тягнули за собою ще навантажені людьми та припасами баржі, не вирушила на веслах вгору по річці.
Відсутність Чаяни на головному кораблі її покоївки помітили лише через кілька годин. І служниці-зелемінки, і обидві жони Дракона вирішили, що Чаяна від великого кохання до Повелителя наважилася зостатися всупереч його наказу. Вишенька мовила з зітханням що, якби не дитя… Гордана теж зітхнула заздрісно, і всі шляхтянки дружно вирішили, що пані Чаяна вчинила непризвоїто, але відважно.
***
За два дні варварські роз’їзди було помічено під Боговладою. Перед цим до міста нахлинули біженці з довколишніх хуторів та маєтків і з захоплених варварами Ведангу та Зелеміню. Частину з них встигли таки відправити на південь, але багато втікачів зосталося у столиці. Про їхнє харчування Вогнедан не непокоївся — запасів у місті мусило вистачити надовго, адже він встиг зменшити кількість «зайвих ротів». І з біженців намагався залишати лише чоловіків, здатних тримати зброю.
Воїслав ходив поміж прибулими, намагаючись знайти когось з Ведангу. Врешті знайшов шляхтича з роду Лисицьких, який служив у Ведангський ровті. Цей гідний дивний, весь зранений, кілька днів пролежав поміж мертвими, аж поки селяни, котрі наважувалися блукати вночі по полю, вишукуючи живих, не витягли його з-під купи трупів. Отямившись, пан Лисицький вирішив пробиратися до Данаділу. Хуторянин, котрий його врятував, віддав воїну осідланого коня, що приблукав до його садиби. Сам селянин не захотів йти у Данаділ з сім’єю і вирішив, що краще буде відсидітися в яру «доки наші не повернуться».
— Вороги просто задавили нас числом, — оповідав Лисицький Повелителю, до якого його привів Воїслав, — ну й до того ж раптовість… Хто ж міг подумати, що ці гниди — напівкровка та його пес Рудан — здадуть прикордонні фортеці!. Ми, ведангці, ледве встигли зібратися всі докупи. На князя Вартислава було страшно дивитися — так він побивався, що не зміг оте все передбачити. Ви ж то, Ваша Вельможносте, знаєте Чорного Дракона — з лиця не скажеш, що він хвилюється, але відчуваєш, як йому в грудях кипить. Та й то, хто б міг подумати, що вельможа…, Лларан з роду отаке утворить… Ім’я змінив, мейдизм прийняв, Зелібором пожертвував, бо біженці говорили, що варвари не зоставили в місті каменя на камені… Всіх, кого вдалося схопити, забрали у рабство, на Північ — в основному міщан та селян, бо шляхтич давався їм до рук хіба що непритомним, або зраненим. Обидві княгині, пані Рогніда та пані Рогволода повісились, хоча той пес обіцяв їм життя… Дехто з двірських шляхтянок повівся на ті обіцянки, ну й отримали вони таке життя, що потім теж наклали на себе руки.
— О, прокляті гієни, — мовив Воїслав, — я доберуся до цього Кеяна… Присягаю…
— Пане Лисицький, — сказав Повелитель, — мій брат не наважується спитати, що сталося з його родом?
— Я не можу сказати ні доброго ні злого, — зітхнув ведангець, — мене було поранено, і то не раз, а отямився я вночі, посеред мертвих. Я бачив, як бився Чорний Дракон під княжим стягом, а спину йому прикривав пан Іскра Іровит, гідний шляхтич, хоча і юний віком. Я не бачив їх убитими, але в тій бійні… Щодо Гнізда Драконів, то я достеменно знаю, що княгиня Ружена відправила до Квітану обоз зі шляхетськими родинами — в основному то були жони та діти, а також два обози з селянськими родинами — до Дубна та Радину, під захист стін. Ще одна валка біженців вирушила до Данаділу перед самою битвою, але, напевне, її перехопили варвари. З селянами був ще той клопіт — вони не хотіли покидати хутори, сподіваються переховатися «доки все закінчиться» по яругам.