Історія польсько-українських конфліктів т.1
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-49-8
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.1». Краткое содержание книги:
Друга частина «Репресії Другої Речі Посполитої» охоплює період міжвоєнного двадцятиріччя і показує польсько-українські стосунки на основі авторського тексту, документів та інших публікацій, які підтверджують і доповнюють виклад.
Володимир Мацьків
Пацифікація у Тернопільському[23]
(…) Коли під час польсько-української війни весною 1919 року Польща кинула у бій армію Галлера, вишколену і забезпечену Францією для боротьби з більшовизмом, Українська Галицька Армія, яка не мала зброї та інших необхідних засобів, мусила покинути рідну землю. Галичина опинилась під владою Польщі, бо так вирішила всесильна Рада Амбасадорів. Однак та сама Рада визнала за українцями досить широкі права на власну освіту до університету включно, що Польща зобов'язалась виконати.
Зобов'язання залишилось невиконаним. Влада поверсальської Польщі дуже швидко забула боротьбу поляків за свою незалежність і повернулась до тих самих методів правління, які Україна добре пам'ятала за часів історичної Польщі.
Жодних нових прав український народ не отримав. Польща була поділена на дві частини: частину А, де жили поляки, і частину Б, де жили українц, і білоруси. Коли Польща А розбудовувалась всіма доступними засобами, то Польща Б тільки платила податки.
Українську державну освіту, яка налічувала під час австрійської й української влади понад 3000 різноманітних шкіл, полонізовано і утраквізовано, що в принципі на одне й вийшло. Закривались численні українські приватні школи, вчительські кадри переводили на власне польські землі, переслідувались культурно-освітні й економічні товариства, головним чином споживспілки, створювались численні перешкоди діяльності спортивних організацій, навіть виховної дитячої організації «Пласт». Службовців української національності звільнювали з роботи або переводили на чужі терени, молодих взагалі не приймали на роботу
Вводилась примусова полонізація країни, не дозволялось навіть вживати назви «Україна», «український», слід було казати «русин», «рускі» або «русинський». Преса підлягала суворій цензурі, яка завдала великих матеріальних втрат. Майже кожний номер наших газет світив великими білими плямами, бо багато статей цензура знімала, і після конфіскації треба було друкувати новий наклад.
Переслідувались церковні діячі, священики, єпископи, арештовувались і утримувались у в'язниці, у пресі зневажався навіть такий велет, як митрополит Андрей Шептицький. За заповнення метрик українською мовою українським священикам призначались високі штрафи і навіть кари арештом.
Польська влада не тільки легковажила своїми зобов'язаннями стосовно відкриття українського університету — вона так переслідувала український приватний університет, що спочатку змусила його до переходу в підпілля, а потім повністю знищила.
На українських землях було багато маєтків землевласників, які походили з часів давньої Польщі, коли польські королі дарували маєтки своїм слугам, які проживали у містах або за кордоном, деякі повністю вимерли. Замість того щоб передати або продати ці землі їхнім справжнім власникам, українським селянам, польська влада запрошувала колоністів-осадників, набираючи їх серед різного шумовиння на польських землях, будувала для них господарські будинки і закріпляла їх на цих землях. Українські селяни відчували величезний земельний голод — близько 35 % селян мали не більш ніж 1–1,5 га, на яких мали утримувати родину з 5–6 осіб. (…)
У жнива і після жнив 1930 року в деяких місцевостях почало горіти збіжжя у копицях і скиртах польських колоністів і землевласників. Польська влада, яка не могла чи не хотіла викрити винуватців, звинуватила УВО (Українську Військову Організацію) або взагалі українське населення. Не виключено, що з провокаційною метою чи для отримання страхування, більшого від вартості збіжжя, багато підпалів здійснили самі власники збіжжя. (…). Службовці високого рівня (як воєвода Наконечников) твердили, що на рахунок УВО можна віднести всього 50 % підпалів, хоча і ця оцінка була голослівною, бо не піймано жодного винуватця.
23
Шляхами Золотого Поділля. — Т. II. — Філадельфія, 1970. — С. 110–120 (подвійний переклад — з української на польську, а потім з польської на українську).