Історія польсько-українських конфліктів т.1

Проведено було генеральну полонізацію освіти. Згідно з польськими й українськими даними[18] перед встановленням польської влади у Галичині діяло 2496 українських початкових шкіл, на північно-західних українських землях (Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя) — близько 500, а середніх шкіл по всій Західній Україні — 35. У шкільному 1937/38 році українських початкових шкіл у Галичині залишилось 392, на Волині — 6. На Поліссі закрито було всі 22 українські початкові школи, не відкриваючи утраквістичних (двомовних), заборонено українську мову навіть як предмет. Видано було ухвалу про заборону навчання українською мовою на Холмщині й Підляшші, наказано було перейти на польську мову у вивченні православної релігії. У Кременецькому повіті, де урядова статистика налічувала 80,7 % населення з рідною українською мовою, навчання польської мови введено вже у першому класі. В кінці 1930 років у Західній Україні рідною мовою навчалось лише 7 % української молоді. Серед 27 середніх шкіл на Волині було 3 українські, і то приватні, утримувані батьками. «На загальну кількість 4983 учні середніх шкіл українців було 723, тобто 14 %», — читаємо в Іваницького (с. 175), який посилався на архівні документи. Якщо взяти до уваги, що ці 14 % становило представництво близько 80 % українського населення Волині, а 70–80 % місць займали поляки, то конституційне положення про демократичну рівноправність громадян Речі Посполитої перетворено на знущання.

Подібні випадки можна наводити нескінченно. Ось у 1924 році міністр освіти Станіслав Грабський запровадив згадуване нововведення — утраквістичну, тобто двомовну, школу, надаючи їй статус початкової на територіях, де проживало непольське населення. На вимогу батьків 40 дітей шкільного віку її можна було перетворити на школу з українською, литовською чи білоруською мовою навчання. Якщо, наприклад, батьки 20 дітей бажали навчати дітей державною мовою, то школа переходила на польську мову. Таким чином, один польський голос мав ціну двох українських. Підписи на підтримку запровадження української мови повинні були затверджуватись державними органами, для польської — це було непотрібне. «Українське населення Волині виявляло слабке зацікавлення шкільним плебісцитом, напевне, побоюючись втратити і так невелику кількість наявних шкіл», — пише М. Іваницький на с. 162. На жаль, не про те йшлося. Причиною був звичайний постерунковий. Прикладом може послужити плебісцит у моєму рідному Підлужжі ґміни Верба Лубенського повіту на Волині у березні 1932 року. Заповнені і підписані декларації ще не дійшли до Павла Довнаровича — війта ґміни, коли на селі з'явилась поліція і почала відвідувати господарів, які підписали декларацію. Всюди знайшли якісь порушення: засмічене подвір'я, відсутність дашка над колодязем, неприв'язаний пес, вищерблений чи не пофарбований паркан при дорозі, відірвана табличка при колодязі з інформацією про якість води, шпарини у стінках туалету тощо, і складався протокол. Ґміна визначала кару — штраф по 5, 10,15 злотих — залежно від рівня активності господаря в українському русі. Апеляції до окружного суду у Рівне ніхто не виграв; штрафи підвищували до 25 злотих, що перевищувало вартість 100 кг пшениці. Це було причиною «слабкого зацікавлення плебісцитом». Настрашені селяни вже не йшли до війта за затвердженням підписів, і українську мову ввели без плебісциту допіру у вересні 1939 року, після падіння польської влади. І це було зроблено автоматично, бо було природно, щоб на селі, де проживало лише кілька польських родин, існувала українська школа.