Історія польсько-українських конфліктів т.1

— у 1923 році Рада Амбасадорів, передаючи Східну Галичину Польщі, зобов'язала польський уряд до надання їй автономії і відкриття українського університету. Сейм навіть видав відповідну ухвалу, яка так і не була виконана. Що більше — зовсім усунено українську мову з Львівського університету, яка була запроваджена ще за Австрії;

— у польсько-українському договорі, підписаному у Варшаві 21 квітня 1920 року, польський уряд зобов'язався не укладати жодних міжнародних договорів, спрямованих проти України. Але через 11 місяців, однак, підписав у Ризі мирний договір з більшовиками, у якому однією зі статей було передбачено ліквідацію залишків української армії, інтернованої у польських таборах.

Тієї армії, яка внесла свій посильний, чесний внесок у боротьбу з більшовиками. Про це писав Каєтан Моравський до Еразма Пільтца — посла Речі Посполитої у Празі: «Щодо точних відомостей із фронту — досить важко. Але, здається, на Півдні Ридз-Смігли оволодів ситуацією і тримає лінію по Збручу. Велика у цьому заслуга українських підрозділів, які навіть під час відступу не втратили холоднокровності і, переважаючи дисципліною наші війська, б'ються по-геройському. У найбільш критичний момент український офіцерський підрозділ зупинив наступ Червоної Гвардії на Галичину ціною втрати 350 убитих та поранених офіцерів. Що за іронія історії!»[16] Нічого дивного, що під час інспекції табору інтернованих вояків української армії в Каліші після укладення ризького договору Юзеф Пілсудський почував себе винним: «Я вас, панове, перепрошую, я вас дуже перепрошую…»

Це був винятковий випадок, бо у польській політиці національним меншинам рівноправність гарантована лише теоретично, щоб отримати від західних держав схвалення здійснених загарбань, а на практиці після схвалення ті зобов'язання були перекреслені. За непорядність жодна держава навіть пальцем потім не пригрозила, тому нічого дивного, що пізніше Польща відкликала свій підпис під міжнародним договором про меншини. Меншинам залишився рух опору Серед українців він оформився в У ВО — Українську Військову Організацію, яка у 1929 році перетворилась в ОУН — Організацію Українських Націоналістів.

Іншого виходу не було. Репресії стали щоденним явищем для українського населення від народження Другої Речі Посполитої. Майже 6-мільйонній частині народу навіть її назву залишено хіба лише у звороті «ти, гаде український»[17], тоді як урядова номенклатура і весь польський народ вперто повторювали «русини», «русинський», «руський», і за це їх ненавидів свідомий український елемент. У березні 1920 року Галицьку землю було названо «Східною Малопольщею», випереджаючи рішення Ради Амбасадорів про передачу цих земель Польщі. Ще у 1919 році польська влада замкнула майже всі відділи і більшість читалень культурно-просвітнього товариства «Просвіта», яке діяло понад 50 років (від 1868 року); серед 2879 читалень, які існували у 1914 році, залишилось у 1923 році тільки 832. Закрито було редакції українських газет, які виходили перед війною, розпущено автономно діючі у певному розумінні інституції — Крайовий відділ і Крайовий Сейм, які залишались ще з австрійських часів, а також самоврядні повітові ради і більшість громадських, передаючи їх компетенції старостам і комісарам. У 1921 році розпущено Український Громадянський Комітет у Львові, який займався доброчинною діяльністю. Бойкот українським населенням виборів до Сейму в 1922 році викликав нові репресії. Відповідно до ухвали від 31.VII. 1924 року заборонено вживання української мови у всіх державних і самоуправних інституціях.