КГБ СРСР. Спогади опера
- Автор: Ушенко Володимир
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «КГБ СРСР. Спогади опера». Краткое содержание книги:
Звичайно, більшість із нас, маю на увазі, мислячих людей, читали книги Віктора Суворова (Володимира Різуна), зокрема його «Акваріум». Але це книги віддалені від нашої буденної реальності, він висвітлює особливі стосунки в ГРУ. Це десь ніби далеко…
Володимир Ушенко, колишній офіцер КГБ, який порвав з цією організацією в 1991 році, за два тижні до так званого «путчу», викладає в своїх творах так ніби будні районного кагебешника і роботи цієї, дійсно, сатанинської організації. Пише він цікаво, захопливо, навіть із іронією і сарказмом. Хоча із фактів наведених ним випливають страшні картини нашої недавньої дійсності, беруть дрижаки…
Автор згадує в своїх оповіданнях таке: від шантажу і пресингу кагебешниками окремих ворогів «ворогів народу» в недалеких 60–х, 70–х і навіть 80–х роках багато з них стали неврастеніками, алкоголіками чи покінчили життя самогубством.
Володимир Ушенко без перебільшення можна сказати «оре цілину» в українській літературі, ніким не зачеплену. Автор «оре» майстерню, талановитою рукою цікаво викладає матеріал. Безумовно, цю книгу треба читати.
Присвячується оперуповноваженому московського управління КГБ капітану Віктору Орєхову, який свідомо постав проти радянської системи, захищав дисидентів, попереджував їх про підготовані гебешниками гострі заходи: обшуки, аудіо–і відеозаписи, телефонні прослушки, арешти. Був заарештований і засуджений на 8 років позбавлення волі, які відбув від дзвінка від дзвінка. Вини своєї не визнав, не каявся, а в листах керівництву СССР з місць ув'язнення доводив про неприпустимість використання спецслужб проти політичного інакомислення, однак марно.
В 1990–их зайнявся політичною діяльністю, співробітничав з комітетом «Гласность», був активістом «Демократического союза», політичним радником Валерії Новодворської.
В 1995–му році проти нього була сфабрикована кримінальна справа і його знову було засуджено на 3 роки.
Зараз живе в США, працює розносчиком піцци.
Я спочатку було здивувався, проте погодився, та машинку в кабінет не заніс, а залишив в коридорчику, попередньо знявши з неї відбитки шрифту.
Тут треба сказати, що описуваний час характеризувався запеклою боротьбою КГБ з всілякими там «антисовєтчиками», які тоді полюбляли розповсюджувати свої «пасквілі». Але це була офіційна версія. Правда полягала в тому, що обкоми і райкоми завалювалися «листами трудящих» без підпису. «Трудящим» було прикро за бардак, яки в країні встановила партія, проте сиганлізувати верхам вони ж воліли все ж без підпису. Партія ж боролася з анонімщиками. Чомусь нікому не хотілось перевіряти те ЩО вони пишуть. Нас цькували на авторів, які, мовляв, клєвєщут.
А за день, чи два Миколу Миколайовича (ну і мене за компанію, як районного опера) запросили до Самого.
Товариш Мироненко, шаркаючи ніжкою, гостинно запросив нас сідати до столу, секретарка вже несла каву і тихо вийшла, щільно прикривши двері.
- Дочекались, – задушевно повідомив Перший і показав нам друкований аркуш, – перша ластівка. Отримав з області. Треба б знайти машинку, а там і автора.
Шеф взяв лист, а я конверт з надрукованою на машинці адресою – і завмер: машинка на якій друкувалася анонімка стояла у нас у відділенні в коридорчику. Це було мені ясно без ніякої експертизи, бо тільки недавно я сам знімав з неї відтиски.
Поговорили, запевнили, розкланялись.
На вулиці, куди ми вийшли, Микола Миколайович навіть не дивився в мій бік. Він–то був упевнений, що то все я. І щоб я йому зараз не казав, щоб не доводив – було б марно. Я б і сам, на його місці не повірив би.
Так мовчки ми прожили ще з днів десять, які моє начальство провело десь в районі Києва, полишивши ввірені йому райони на підлеглих, коли раптом до нас надійшов письмовий наказ: «за високі досягнуті показники… капітана … (тобто мене) перевести в Бориспільське районне відділення на посаду старшого оперуповноваженого».
Поки я читав, Микола Миколайович добавив:
- До речі, там квартира на тебе чекає, трикімнатна, в центрі міста. Так що вітаю вас, товаришу капітан з чесно заслуженою майорською посадою.
__________________________________
Вже через роки я зрозумів мудрість мого тодішнього шефа: воювати з нашою радянською системою – безглуздо. Вона непереможна. Її можна тільки змінити.
А підбірку з БОМБОЮ він, мені так здається, віддав «нагору» без реєстрації, зваливши несанкціонований збір документів з питань не підслідних Комітету на мене. Але мене там вже не було. А якщо немає винуватця, то немає і винних.
__________________________________
Розказують, коли грянув в Америці в 1973–му Уоттергейтський скандал, то президент США вирішив зателефонувати своєму Генеральному прокурору, щоб спробувати «домовитись»:
- Алло, – обізвалась прокурорська секретарка, – вам кого?
- Тут Президент Сполучений Штатів Річард Ніксон, – пролунало в слухавці, – мені, будь–ласка, пана Генерального прокурора.
- Будь–ласка, назвіть тему розмови, я зареєструю.
Річард Ніксон зам’явся:
- Мені з особистого питання.
- Генеральний прокурор з особистих питань приймає в еліт–клубі, або в себе вдома.
Ніксон так і не зміг домовитися з Генеральним прокурором про приватну, таємну і неконтрольовану суспільством зустріч. Система влади і правил, в особі якоїсь–там секретарки, стала непереборною завадою і призвела до ганебної відставки американського президента.
Там зовсім інша система.
Там навіть злодій, що попав на державну посаду не може залишатися злодієм, а вимушений ставати чесною людиною. Проте, він може залишитись і злодієм, але для цього йому треба постати проти СИСТЕМИ.
ІНДИКИ ДЛЯ ПРЕЗИДЕНТІВ
Взагалі–то будь яка робота, яку треба виконувати одноманітно щодня і так день у день набридає, якою б вона романтичною там не була. Так і для мене «контррозвідувальне забезпечення» Бориспільського району з пошуками і придумуванням примарних «врагов», з вербовками нікому не потрібних, так, для галочки, агентів, з постійними собаченнями з нашим бравим начальником, підполковником Петром Михайловичем, вічним комсомольцем і відвертим самозакоханим дурнем, що мабуть досі, як і тоді, свято вірить в «світлі і непорочні ідеї комуністичного будівництва і пролетарський інтернаціоналізм», було давно вже відверто «в печінці».
Віддушиною були «літера». «Літера» — це спеціальні авіарейси високопосадовців, що ретельно охоронялись в першу чергу від народу, зівак і випадкового населення, бо охорона, щоб виправдати своє недешеве існування, постійно надумувала якісь замахи чи теракти, які, насправді, ні замахами, ні тим більше терактами не були і бути не могли.