КГБ СРСР. Спогади опера
- Автор: Ушенко Володимир
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «КГБ СРСР. Спогади опера». Краткое содержание книги:
Звичайно, більшість із нас, маю на увазі, мислячих людей, читали книги Віктора Суворова (Володимира Різуна), зокрема його «Акваріум». Але це книги віддалені від нашої буденної реальності, він висвітлює особливі стосунки в ГРУ. Це десь ніби далеко…
Володимир Ушенко, колишній офіцер КГБ, який порвав з цією організацією в 1991 році, за два тижні до так званого «путчу», викладає в своїх творах так ніби будні районного кагебешника і роботи цієї, дійсно, сатанинської організації. Пише він цікаво, захопливо, навіть із іронією і сарказмом. Хоча із фактів наведених ним випливають страшні картини нашої недавньої дійсності, беруть дрижаки…
Автор згадує в своїх оповіданнях таке: від шантажу і пресингу кагебешниками окремих ворогів «ворогів народу» в недалеких 60–х, 70–х і навіть 80–х роках багато з них стали неврастеніками, алкоголіками чи покінчили життя самогубством.
Володимир Ушенко без перебільшення можна сказати «оре цілину» в українській літературі, ніким не зачеплену. Автор «оре» майстерню, талановитою рукою цікаво викладає матеріал. Безумовно, цю книгу треба читати.
Присвячується оперуповноваженому московського управління КГБ капітану Віктору Орєхову, який свідомо постав проти радянської системи, захищав дисидентів, попереджував їх про підготовані гебешниками гострі заходи: обшуки, аудіо–і відеозаписи, телефонні прослушки, арешти. Був заарештований і засуджений на 8 років позбавлення волі, які відбув від дзвінка від дзвінка. Вини своєї не визнав, не каявся, а в листах керівництву СССР з місць ув'язнення доводив про неприпустимість використання спецслужб проти політичного інакомислення, однак марно.
В 1990–их зайнявся політичною діяльністю, співробітничав з комітетом «Гласность», був активістом «Демократического союза», політичним радником Валерії Новодворської.
В 1995–му році проти нього була сфабрикована кримінальна справа і його знову було засуджено на 3 роки.
Зараз живе в США, працює розносчиком піцци.
Я ж був заклопотаний невідкладними рухівськими «проісками», які так недоречно надумали проводити свій з’їзд, куди дружно поперлись всі мої об’єкти. Треба сказати, що основною моєю діяльністю в відділенні була протидія «українському буржуазному націоналізму», який останнім часом розрісся як на дріжжях і за який всіх відповідальних за цю, так звану п’яту лінію, і мене в тому числі, дрючили в хвіст і в гриву. Потім я був неабияк заклопотаний «підготовкою спільних з портовськими безпековими і міліційними силами агентурно–оперативних заходів з протидії очікуваним рухівськім провокаціям в Бориспільському аеропорту під час транспортування для перезахоронення останків засуджених радянським судом націоналістів Стуса, Тихого і Литвина», потім було ще щось суперважливе, що і не запам’яталось…
Фактом було те, що Тимохєїч так не отримав можливості «проставитись», а я, відповідним чином, втратив можливість послухати його чергові побрехеньки під дармову випивку. Кожен займався своїми справами: Тимохєїч успішно стеріг «тіло», а я безуспішно рятував «систему».
Та ось якось рано зрання в мене вдома задзвонив телефон і чарівний жіночий голос проспівав ламаною, але зрозумілою англійською: «Тут Мальта, Ла–Валетта–таун–порт. Можете говорити, будь–ласка». Останню слово «плі–і–з» звабливо і неприродно витягнулось.
Це мене не злякало, хоч і спантеличило. Тільки–но я проглянув програму «Час», де повідомляли про саміт глав США і СССР, що проходив на морському лайнері «Максим Горький», що пришвартувався в мальтійському порту Ла–Валетта і передбачав, що Тимохєїча, як фахівця з контактів з їхніми бодігардами могли залучити до цієї історичної події.
Далі в трубці хряпнуло і протріщало вже щось наше рідне, бо моя трубка була вже з нашого вітчизняного боку, і бадьорий голос Тимохєїча віддав владну команду:
— Володя, через чотири години у вас в Борисполі буде московський борт до Мальти, сяде спеціально по твоїх індиків, так що, друже, не підведи, організуй з десяток, чи б пак, з дюжину, по–тутешньому.
— Тимохеїч, а там часом не було команди на особистий супровід стратегічного вантажу, а то я б з превеликим задоволенням, — пожартував я, плекаючи занадто слабку надію, аж раптом згадав, як ще вчора ввечері мене «накручував» Петро на проведення чергової супертермінової вранішньої публічної «контррозвідувальної антирухівської комбінації» і мовив, – алло, алло, вибач, але я не можу, бо з самого ранку «задіяний». Ти ж знаєш Петра, боюсь я з ним не домовлюсь.
— Давай дуй у відділення і поки ти туди доїдеш, Петро отримає відповідні інструкції. А ти з відділення віддзвонись сюди по вертушці, ось номер – і він продиктував всього чотири цифри, яких видно було досить, щоб обізвались в оточенні «самого».
Коли я приїхав на роботу, Петро вже в своєму кабінеті готувався надати нам чергові ЦУ до напередодні затвердженого генералами планів протистояння рухівській сваволі. Я почав було казати йому про Тимохєїча і про Мальту, та куди там:
— Мать–перемать, що важливіше? Злигався з піжонами з «дев’ятки», а тут голота до влади рветься – і слухати не хочу.
Все говорило про те, що очікуваного дзвіночка з Мальти по вертушці ще не було.
- То дозвольте хоч повідомити про зрив, у мене ось номер вертушки, Тимохєїч жде…
Тут Петро вже не витримав і розрядився громами–блискавками, мовляв, салага, прослужи з моє, бач вже рветься до особистого начальницького зв’язку, а тут справи такі ж самі державні, нічого, переб’ються і без нашої обжираловки. В кабінет потихеньку почали заходити інші опера, розсаджувались і прислуховувались до Петрового монологу, намагаючись зрозуміти в чому ж тут річ – Петро притих.
Нарешті всі в зборі, наш підполковник урочисто підвівся і взяв слово. Він щось там говорив про історичну важливість моменту, що або зараз, або ніколи, або ми їх, або вони нас…
Це було відверто нудно і я вже приготувався бути в цей день публічною мішенню кривих поглядів і недоброзичливого шептання в спину, яке давно звик «не помічати».
Коли завдання були поставлені, ролі розписані і всі непередбачені випадки передбачені, пролунав мелодійний дзвоник вертушки.
— Ось бачете, ще ні світ не зоря, а Київ вже турбується, — Петрове обличчя виражало почуття готовності до виконання государевих справ.
Дзвонили і правда з Києва і по тому, що Петро мимохідь почав учтиво вставати, було ясно що телефонує сам генерал. Петрове обличчя почало мінятись, воно раптом зморщилось, зіщулилось, почервоніло і нарешті перекошений і переляканий начальник поманив мене пальцем і мовчки передав слухавку телефонного апарату закритої суворо шифрованої і таємно кодованої переговорної системи, на диску наборника якого сяяв золотом герб СССР і мовив упавшим голосом: «Це тебе».