КГБ СРСР. Спогади опера
- Автор: Ушенко Володимир
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «КГБ СРСР. Спогади опера». Краткое содержание книги:
Звичайно, більшість із нас, маю на увазі, мислячих людей, читали книги Віктора Суворова (Володимира Різуна), зокрема його «Акваріум». Але це книги віддалені від нашої буденної реальності, він висвітлює особливі стосунки в ГРУ. Це десь ніби далеко…
Володимир Ушенко, колишній офіцер КГБ, який порвав з цією організацією в 1991 році, за два тижні до так званого «путчу», викладає в своїх творах так ніби будні районного кагебешника і роботи цієї, дійсно, сатанинської організації. Пише він цікаво, захопливо, навіть із іронією і сарказмом. Хоча із фактів наведених ним випливають страшні картини нашої недавньої дійсності, беруть дрижаки…
Автор згадує в своїх оповіданнях таке: від шантажу і пресингу кагебешниками окремих ворогів «ворогів народу» в недалеких 60–х, 70–х і навіть 80–х роках багато з них стали неврастеніками, алкоголіками чи покінчили життя самогубством.
Володимир Ушенко без перебільшення можна сказати «оре цілину» в українській літературі, ніким не зачеплену. Автор «оре» майстерню, талановитою рукою цікаво викладає матеріал. Безумовно, цю книгу треба читати.
Присвячується оперуповноваженому московського управління КГБ капітану Віктору Орєхову, який свідомо постав проти радянської системи, захищав дисидентів, попереджував їх про підготовані гебешниками гострі заходи: обшуки, аудіо–і відеозаписи, телефонні прослушки, арешти. Був заарештований і засуджений на 8 років позбавлення волі, які відбув від дзвінка від дзвінка. Вини своєї не визнав, не каявся, а в листах керівництву СССР з місць ув'язнення доводив про неприпустимість використання спецслужб проти політичного інакомислення, однак марно.
В 1990–их зайнявся політичною діяльністю, співробітничав з комітетом «Гласность», був активістом «Демократического союза», політичним радником Валерії Новодворської.
В 1995–му році проти нього була сфабрикована кримінальна справа і його знову було засуджено на 3 роки.
Зараз живе в США, працює розносчиком піцци.
Ну поговорили, поцмокали язиками і розійшлися.
Аж тут скоро, майже чи не наступного тижня наш начальник з самого ранку в алярмовому порядку наказує обкласти міліцією і всією наявною в районі живою і архівною агентурою місцевий бориспільський базар, бо ж ось дзвонили зверху, казали що прилетіла американська бригада охоронців, відпрацьовує наш аеропорт на предмет прильоту їхнього президента, переговорів і прес–конференції в портовському залі офіційних делегацій. Тут Петро роздувся, мов пузир і почав нас накачувати, розмахуючи якимось щойно отриманим папірцем, мовляв ви ж розумієте, що не охоронці нас цікавлять, а від п’ятидесяти до ста іноземних кореспондентів, і всі вони встановлені або підозрювані агенти чи навіть і співробітники спецслужб, ось вже наша розвідка добула з їхнього прес–центру список акредитацій.
Далі він почав зачитувати того папірця, сиплячи відомими і знаменитими найменуваннями «Нью–Йорк таймс», «Уолл–стріт джорнел», Асошієйтед прес, Юнайтед–прес–інтернешнл, Ройтер, Бі–бі–сі, Франс–прес… Переривати Петра чи взагалі нагадувати йому, що серйозні світові контори ніколи не поставлять під сумнів свого престижу, що вони ніколи не загравали і не будуть загравати з будь–якими спецслужбами було марно. Петро був в ударі. Його пролетарська лють могла навіть передатися і нам, якби я не глянув на свого колегу, майора Гену, що до цього з десяток років прослужив у Німеччині: його обличчя передавало таку серйозність і відповідальність моменту, що ми ледь не пирснули зі сміху.
Після наради Гена тільки й мовив: «А як ще з цим дурнем можна боротися?»
На обідній базар було терміново викликано всю нашу агентуру, виривали навіть з сіл, з роботи, з весіль–родин–хрестин і навіть від надзвичайно святої справи рибної ловлі. Інструктували, що ось, мовляв, на базар приїдуть з самої Америки їхні шпійони ніби–то купувати м’ясо для їхніх капіталістичних шашликів і не виключена можливість вербувальних підходів до наших несвідомих громадян, які за якісь там доляри, чи й просто так, можуть випадково видати страшенну радянську таємницю про умови відгодівлі наших корівок чи птаства. Не знаю якими словами інструктували своїх «штиків» мої колеги, але я, відчуваючи повний ідіотизм становища, відверто добавляв – наказ керівництва, вибачайте, миленькі, але це моя робота, накази не обговорюються.
Базарна епопея, правда, обійшлась без ексцесів. Півдюжини американських боїв у однакових строгих чорних костюмах, на чолі з нашим розхристаним Тимохєїчем, колоритно гелгочучи та граючись, навмисно плутаючи українські, російські та англійські фрази, купили майже цілу розпатрошену свиню, пару копчених індиків і купу зелені, затягнули все то у до того невиданий нами джип з червоними посольськими дипломатичними номерами і благополучно відбули «під негласним наглядом» нашої службової «Волги», яка в особі нашого водія та особисто начальника Петі, «непомітно простежила» їх маршрут аж до портовського готелю. Ми ж, по можливості непримітно, перехоплювали кожен своїх, щоб назавтра хоч якимись «шкурками» (так ми називали письмові агентурні повідомлення, кількість яких зараховувалась нам як наш бойовий результат) відзвітувати перед Петром про проведення агентурно–оперативного заходу.
Проте ще цього дня ввечері мені вже дзвонив Тимохєїч:
— Терміново на ранок до вильоту на «Боїнг» треба завантажити з десяток пудових копчених індиків. Уявляєш, той Сильвестр, про якого я тобі якось розказував, зараз очолює їхню президентську охоронну службу, не можу ж я його не пригостити. Петро мене вже «послав» і якщо ти не допоможеш, я можу лишитись без пенсії…
Підполковницька пенсія штука серйозна, щоб ось так відмовити, тому я осідлав свого старенького, але ще жвавого «Москвича» і рвонув проти ночі в Головурів (є в нашому районі таке село, яке вдень поголовно трудиться на індичачій птахофермі, а вночі замочує і коптить український колоритний делікатес в експортному виконанні). Поява районного опера в супроводі голови сільради і місцевого дільничного, яких мені прийшлось витягати майже з ліжок, тамтешніми жителями після хвилинного ступору, знятого пропозицією щедрої оплати (бо саме ця компанія ще на минулому тижні «боролась з розкраданням соціалістичної власності») була сприйнята з неабияким розумінням – люди ж на роботі, ну і ми теж.
Рано вранці Тимохєїч радо тис мені руку, дякуючи за порятовану пенсію, обіцяючи обов’язково проставитись на наступному «літері».
Незважаючи на ретельно пророблену спецслужбами обох країн підготовку саміту, світові лідери чомусь роздумали їхати в Київ. Якийсь час «літера» були тільки в московському напрямі, куди чомусь зачастила наша київська «особа, що охороняється.