КГБ СРСР. Спогади опера

Одному з таких начальників, тихому підполковнику Миколі Миколайовичу, я і завдячую своїм підвищенням, та тим що вирався сам і вирвав свою сім’ю з глухої провінції і переводом на службу ближче до столиці. Хоч навіщо ображати цю провінцію? Ще Юлій Цезар казав: «Краще бути першим на селі, аніж другим в Римі». Та то царі і імператори, нам що до них.

Саме йому я вдячний за те, що своїм переводом він врятував мене або ж від тюрми, або ж і від кулі в потилицю. В наш мирний і тихий час дуже популярні «самогубства» і «автомобільні катастрофи» за участю осіб «наближених до імператора», що страждають на муки совісті, моралі чи честі, а коли ж вони уникають цієї долі, то потім проклинають своє колись сите життя десь у сирих в’язницях в оточенні осіб, цією ж таки совістю, мораллю і честю не надто обтяжених.

Микола Миколайович з’явився в Згурівці за рік після Чорнобиля, коли наш край було вже остаточно визначено як місце переселення сільського населення Чорнобильського району і почалося масове житлове будівництво. В район потягнулася будівельна техніка з промислових центрів Запоріжжя і Дніпропетровська, наїхало будівельників, заробітчан, іншого потрібного і непотрібного люду, одразу на дев’яти будівельних майданчиках розпочалося будівництво тисяч стандартних будиночків сільських садиб.

Населення району практично одномоментно збільшилось більше ніж в півтори рази, ясно, що зросло і навантаження на всі районні служби – від комунальників до торгівлі, від зв’язківців до побутовців.

До речі, коли я ще вчився в спецшколі КГБ, якось на семінарі у полковника Артура Вікторовича Черткова, на той час нашого улюбленого викладача і одночасно політичного оглядача московської газети «Правда», а вже за деякий час професора Колумбійського університету в США і, знову ж таки за сумісництвом, політичного оглядача тамтешнього солідного видання «US news and wold rеport», він поставив нам запитання – до якої сфери суспільної діяльності віднести службу держбезпеки. Це все–таки не оборона, бо воює більше зі своїми, це і не правоохоронний заклад, бо більше практикує беззаконня… Після палких дебатів ми прийшли до висновку, що КГБ – це все–таки сфера послуг. Послуги ми, бачте, надаємо рідному суспільству, ставлячи його раком.

Та вернімось до згурівщини – частини Яготинського району, що колись в якісь лихі часи вже була районом і в яку на найвищому рівні (без ніяких там дебатів у Верховній Раді – золоті часи) вирішено було знову його повернути з організацією повноцінного райцентру в містечку Згурівці. Ну а якщо район, то перше – райком, друге – райвиконком, потім ще райміліція, райпрокуратура, і ще не раз рай…, аж до райвідділення КГБ. Відділенню, ясно, потрібен начальник, а це вже солідна посада цілого підполковника. Отак у нас і з’явився Микола Миколайович спіхом, галопом, по недогляду однозначно не самодур, бо читав книжки, думав, сумнівався і… боявся. Як всі нормальні люди.