Скарб Вовчої криниці
- Автор: Письменная Лариса Михайловна
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Скарб Вовчої криниці». Краткое содержание книги:
— Вікторе Михайловичу, підемо далі? — питає Оля.
— Звісно, підемо. До речі, ось і напрямок, — показує вожатий на заломлену гілочку глоду.
Загін продовжує розшуки.
— Знову заломлена гілка! — кричить «кіномеханік» Петрик Сич.
— Зарубка! — гукає Славка. — На осичині ножем зарубка зроблена.
Тривожний настрій поступово змінюється веселою пожвавленістю. Невідомо, що там вирішив ушкварити Сергійко (а він може!), але все-таки — цікаво!
Шукачі виходять на дорогу до Заячого броду. Тут орієнтири зникають.
— Сергійку-у-у-у!.. Ого-о-о-в!..
Мовчання.
— Обшукати навколо! — наказує Віктор Михайлович. — Прочешіть усі зарослі!
— А-а-а!!. — не своїм голосом кричить Генка, мов божевільний, вискакуючи з кущів. На його сполотнілому, в темних бризках ластовиння обличчі невимовний жах. — Там Сергійко… мертвий!..
— Сергійку, друже, що з тобою?
Тремтячими руками Віктор Михайлович підіймає Сергійка з землі. Хлопець тихо стогне і безсило схиляється на груди вожатому.
Живий!!!
Приголомшений загін у німому мовчанні поспішає за своїм вожатим. Тільки Яринка голосно схлипує, втираючи рясні сльози.
Віктор Михайлович майже біжить, не відчуваючи, як заніміли від тягаря його руки, як колюче гілля хльоскає. обличчя.
Ех, Сергійку, Сергійку, гаряча голово!..
ГРУЗОВИК МО 16-24
Ну, нарешті!.. Тепер уже все найважче лишилося позаду. Ну й проклятий хлопчисько, мало не став на перешкоді!
До ранку вони будуть в Білогір'ї, а там пересядуть на якусь іншу машину, і тоді нехай спробують, пошукають! Довгов'язий запевняє, що за таку велику послугу їх щедро нагородять і допоможуть перейти кордон. Тільки б швидше від'їхати якнайдалі. А там — вони багатії! О, Головня ще поживе на білому світі, ще покаже себе! Вибратися б тільки благополучно з цього ненависного йому краю, де за кожним поворотом дороги очікує небезпека й помста.
Машина, підскакуючи на вибоїнах, швидко мчала вперед, і настрій старого розбійника з кожним кілометром поліпшувався. Ось грузовик вискочив на шосе і, проїхавши трохи, круто звернув до лісу.
— Стій! Стій! — загупав кулаком у кабіну Головня. — Куди завертаєш?
— Об'їдемо краще лісом, — виглянув з кабіни шофер. — Тут, правда, дорога погана, зате спокійніше. На шосе, знаєте, всяко буває, може й автоінспектор зустрітись… — І він хитро підморгнув: знаємо, мовляв, що й до чого!
Що ж, шофер має рацію, — краще триматись далі від людних шляхів. Ну, а коли щось буде підозріле — довгов'язий швидко його заспокоїть.
Машину різко кинуло вбік, і вона мало не перекинулась. Шофер, чортихаючись, вискочив з кабіни, за ним, невідступною тінню, виліз і довгов'язий, тримаючи праву руку в кишені.
— Що там таке? — сердито закричав Головня. — Ти що, хлопче, жартувати з нами задумав?
— Хіба не бачите — колесо в канаву попало, — похмуро огризнувся шофер. — Замість того, щоб лаятись — краще допомогли б.
Він знайшов колоду і почав підводити її під колесо.
— Ану, берись з того боку!
Довгов'язий знехотя нахилився і взявся руками за другий кінець колоди. Зненацька він скрикнув і покотився в канаву.
— Порядочок! — задоволено відзначив шофер, діловито натискаючи важким коліном на шию довгов'язого.
— Ах ти ж!.. Уб'ю!.. — Головня метнувся через борт і потрапив просто в обійми двом дачникам у білих костюмах і солом'яних брилях, які невідомо звідки з'явилися біля машини.
— Не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно, — порадив йому шофер.
Глухий крик, хрипіння, коротка боротьба, і Головня, міцно скручений мотузками, витягнувся на землі поруч із своїм напарником.
— Приїхали! — весело сказав шофер. — Доставив у повній справності.
— Спасибі, товаришу!
Один з «дачників» нахилився і швидко обшукав заарештованих. Знайдені у Головні папери він передав комусь третьому, що стояв віддаля, за деревами.
— Завдання виконане, товаришу майор!
СЛІДЧИЙ ВИКЛИКАЄ СВІДКІВ
Томка сидить на передку, поруч з їздовим Семеном, і, сяючи зеленими очима, весь час обертається назад.
— Той водій в окулярах — страшенно вчена людина, — захоплено розповідає вона. — Здається, професор, а може навіть доцент! Шкода тільки, що з себе такий кволенький. «Не можу, — каже, — їх затримати, та й права не маю. Їдьмо краще до міліції». Та як газонув!! А тут з Кленового назустріч нам Петро Трохимович шпарить…