Скарб Вовчої криниці
- Автор: Письменная Лариса Михайловна
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Скарб Вовчої криниці». Краткое содержание книги:
Тимчасом Томка, гаряче жестикулюючи, щось доводила водієві. Спершу той безпорадно розводив руками, а далі кивнув головою. Томка вскочила в машину, дідок молодцювато збив набакир капелюх і так рвонув машину з місця, що вслід тільки курява встала.
Ясно: Томка помчала в Кленове до міліції, і тепер уже обов'язково сюди хтось прибуде. До Кленового 15 кілометрів… Ой, не встигне, нізащо не встигне!.. Хіба що той проклятий грузовик не прийде або хоч запізниться…
Стрілки годинника рухаються з небувалою швидкістю. Чотири години… Грузовика нема! Десять хвилин на п'яту… двадцять… двадцять п'ять… Може, він таки зовсім не прийде?
Сергійко з надією глянув на дорогу, і серце йому тьохнуло: здаля, з боку Кленового, показалася вантажна машина.
Яка? З міліції чи — та? А що, коли — та?.. Затримати! Вийти зараз до них і затримати, не дати змоги втекти! Страшно…
Страшно? Злякався? Хвалько і боягуз! Ну, сміливіше!
Задихаючись від хвилювання, Сергійко виповз із своєї засідки, рішуче випростався і, посвистуючи, недбалою ходою попрямував просто в зарослі над дорогою.
— Діду Захаре! — вдаючи здивованого, скрикнув хлопець, розводячи зелене склепіння над кудлатою головою сторожа. — Спочиваєте тут, діду Захаре?
Сергійко зробив вигляд, буцімто не помітив, як вужем шурхнув в глиб кущів довгов'язий.
— А я Галаса шукаю… Собаку свого, Галаса… Ви не бачили його?
— Не бачив, — похмуро буркнув сторож. — А чого це ти, хлопче, так далеко від табору забрів?
— Так я ж уже не в таборі! Я додому пішов. Набрид мені той табір хто й зна як! — брехав, що в голову влізе, Сергійко, з острахом поглядаючи на дорогу. Грузовик підійшов до містка і зупинився. На зеленому борту, проти сонця, яскраво біліло: МО 16–24.
— Може, підемо назад разом? Ходімо, дідусю Захаре, разом якось веселіше. — Сергійко, посміхаючись блідими губами, відчайдушно намагався заступити дорогу до машини.
— Ти ж покинув табір, чого ж тобі туди вертатись? — глузливо запитав сторож і, дивлячись кудись мимо Сергійка, якось дивно мотнув головою. — Та я… я за речами… Тільки речі забрати!
— Ну хіба що за речами… — Головня махнув рукою. Сергійко швидко озирнувся і на одну мить близько-близько над собою побачив плескате обличчя довгов'язого…
Шофер, здоровенний чолов'яга з давно не голеним сердитим обличчям, нетерпляче сигналив. Побачивши, що Головня вийшов на дорогу, він заспокоївся і кивнув, головою:
— Сідайте.
В цей час до машини вийшов і довгов'язий.
— Куди машина? — недбало запитав він.
— На Білогір'я, — відказав Головня, забираючись у кузов. — А вам, громадянине, куди?
— Та й мені в той бік. Візьмете?
— А чого ж не взяти, аби гроші, — мугикнув шофер.
— Отримаєш! — І довгов'язий поліз до шофера в кабіну.
Біля містка, на повороті, знову запанувала тиша. Тільки десь розпачливо зойкнула дрібна лісова пташина…
СЕРГІЙКУ, СЕРГІЙКУ, ГАРЯЧА ГОЛОВО!.
— Сергійку-у-у!…. У-у-у…
— Аго-о-о-в!…. О-о-в…
Перекочується лісом луна і знеможено завмирає.
— Безумовно, це ти винен! — прискіпується до Геннадія Яринка. — Нащо ти покинув його самого в лісі? А ще товариш називається!
Бідолашний Генка безпорадно ворушить губами, кліпає рудуватими віями і, безсилий довести цій осі свою невинність у зникненні Сергійка, з гіркотою сопе.
Збентежений Костик мовчки, запитливо поглядає на всіх великими переляканими очима і ні на крок не відходить від Славки. А похмурий Славка зосереджено і діловито заглядає за кожен кущ.
— Від цього місця, — зупинившись, показує Генка. — Він мене послав сюдою, а сам пішов тудою…
— «Сюдою-тудою», — передражнює Яринка. — До ладу розповісти не може! У нас в Артеку…
— Облиш, Яринко, ну чого ти в'їлася в нього? — з досадою спиняє цокотуху вожатий. — Геннадій діло каже: з цього місця нам треба особливо уважно придивлятись, може, помітимо які сліди.
— Аго-ов! Сергійку!..
— Гей, сюди! — радісно кличе з балочки Оля Барабаш.
Віктор Михайлович широкими стрибками збігає вниз і знімає з сучка нашпилений клаптик паперу.
— «Стежте за напрямком. С», — заглядаючи в руки вожатому, голосно читає Яринка. — Що за дурниці? Навіщо йому заманулося водити нас лісом?
— А я ж казав Вікторові Михайловичу, що Сергійко, мабуть, надумав посміятися з нас, — подає голос Генка. — А то — «покинув, покинув!..» Він, може, сам мене покинув!