Скарб Вовчої криниці
- Автор: Письменная Лариса Михайловна
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Скарб Вовчої криниці». Краткое содержание книги:
Головня помітно здригнувся і не відказав ні слова.
— Я хочу тільки можливого: покійника вам не воскресити, та й навряд чи було б це корисно для нас, а от портфель з усім, що в ньому було, ви повинні віддати або принаймні вказати, де він.
— Того портфеля у мене давно немає, — після довгої мовчанки відказав Головня. — Його захопили партизани під час одного нальоту на Лисички.
— А папери? Вони їх теж захопили?
— Ніяких паперів інженера Коваля там не було. Портфель дістався мені порожнім.
— Порожнім?!
— Порожнісіньким! Я навіть здивувався, що той дивак так цупко за нього тримається, мов за велику цінність.
— Гм… дивно! — спантеличено пробурмотів довгов'язий. — А втім… а втім, очевидно, нічого дивного. Не такою людиною був Коваль, щоб тримати при собі і берегти безцінну річ. Отже, порожній був портфель чи ні — це справи не міняє: вам доведеться його розшукати.
— Де? Як? Його вже давно, мабуть, і в згадці немає!
— Тим гірше для вас. Знайдете портфель, і вам дадуть спокій, більше того — щедру винагороду! Не знайдете — не прогнівайтесь: доведеться повідомити куди слід про ваше справжнє ім'я і, так би мовити, «професію». Як бачите, вам вигідніше поїхати в Лисички, знайти когось із колишніх партизанів — а людей і місцевість ви добре знаєте — і довідатись про долю портфеля.
Колишнього поліцая охопив тваринний жах. Він витер рукавом холодний піт з лоба.
— Я не можу повернутись туди… Мене живцем з'їдять, коли впізнають!
— Деяка небезпека, звичайно, є. Мені також доведеться поїхати туди разом з вами, отже, рискуватимемо вдвох. Але дуже хвилюватися не варт: навряд чи хтось упізнає вас із цією пишною шевелюрою й бородою! Ви ж тоді, здається, брили голову й обличчя? Та й часу вже багато минуло.
— А як упізнають?
— Відмовившись, ви рискуєте значно більшим, як ви цього не розумієте? Ну, досить балачок: завтра ви подасте заяву про звільнення з роботи. Документи — характеристику і все таке інше — оформляйте як слід, — здадуться. Я надіюсь, питання з'ясоване?
І нічний привид щез у пітьмі.
ПОДАРУНОК
Демобілізувавшись, льотчик Роман Петрович Мороз закінчив університет і приїхав учителювати в село Лисички, таке пам'ятне йому з часів війни.
З глибоким хвилюванням вклонився Роман Петрович скромній могилі старої Ткаченчихи, другої матері своєї. І з того часу його маленька донька стала щодня приносити свіжі квіти на могилу людини, що своєю лютою смертю врятувала життя її батькові.
Минав час, гоїлися страшні рани, заподіяні Вітчизні війною. В Лисичках заново відбудували двоповерхову. середню школу, в Зубрівському лісі відкрився піонерський табір. Роман Петрович охоче прийняв запрошення поїхати на літо працювати до табору.
— Ні пуху, ні пера! — побажав директор школи, Семен Тарасович, гомінкий, добродушний старик, коли Роман Петрович перед від'їздом до табору зайшов до нього попрощатись. — Люблю піонерію. Хороша це робота! І сам з радістю взявся б за неї, якби скинути десяток-другий років… Але ж, товаришу начальник, я бачу непорядок! Де ж ваш портфель?
— Зроду не носив, — сконфужено признався Роман Петрович. — Не звик. — Він поплескав рукою по своїй вірній, уже досить пошарпаній польовій сумці. — Ось з цим і обійдуся. Побували ми з нею в бувальцях.
— Ну що ви, так не годиться! — жартівливо обурився Семен Тарасович. — Який же з вас начальник без портфеля? Несолідно! Ось стривайте, я вже вам, заради такого випадку, свій позичу.
Він вийшов у сусідню кімнату, і незабаром виніс звідти жовтий шкіряний портфель.
— Звідки у вас така розкіш? — здивувався Роман Петрович.
— Дістався він мені давно, ще як у партизанському загоні був. Та я до свого старого так звик, що шкода й розлучатись, — видно до пенсії разом дослужимо. А цей портфель наші партизани забрали з хати одного тутешнього поліцая — Головні…
— Головні?!.
— Еге, та я й забув, що ви також «хрещеник» цього іуди! Ну, тоді доведеться вам його зовсім подарувати, — він ваш по праву. Беріть, беріть, не відмовляйтесь, нехай він вам буде на згадку про те, як наш загін колись визволив вас.
Роман Петрович подякував і прийняв несподіваний подарунок. Холодна, туга шкіра якось тривожно скрипнула в його руках, навіяла смуток…
Хто його господар? Де він? Чи лишився живим, побувавши в лапах проклятого виродка?
Так начальник Зубрівського піонерського табору неждано-негадано став власником портфеля інженера Коваля.
Але, як ми вже знаємо, ненадовго: його украли в лісі, тоді коли Роман Петрович повертався до табору з відрядження.