Свідків злочину не було

— Дзвонять нам багато, аж телефони червоні, — пожартувала Копієвська. — А жінка… Десь з півроку, голос молодий, грудний, приємний. У нас телефон паралельний. Мені часто доводиться брати трубку.

— Про що вони говорять?

— Він лише відповідає: «так», «ні», «добре», «як завжди» або угукає. Жінки в нашому відділі шушукаються, мовляв, пасія Вадима.

— Неприємності у нього трапляються на роботі?

— Серйозних — ніколи. Працівник він сумлінний і пробивний. От лише два місяці тому хотіла оголосити йому догану. Поїхав він у Свердловськ на десять днів, побув там тільки чотири, а відразу не приїхав.

— Як ви дізналися?

— Випадково: хотіла дати йому ще одне завдання, подзвонили туди нашим постачальникам, а його вже нема. Потім пояснив, що заскочив у Нижній Тагіл до товариша, з яким колись служив у армії, — Копієвська кинула погляд на годинник. — У вас ще є запитання?

— Ні, Ганно Микитівно, дякую за відвертість.

— Мені нічого критись. Аби ви знайшли хлопця, — звелася, обсмикала сукню, поправила зачіску.

Ми непоспіхом рушили з саду до заводоуправління.

— Ще одне, Ганно Микитівно.

— Прошу.

— Де батьки Табурчака?

— Вважається, що він круглий сирота, але… — Вона доторкнулася до моєї руки. — Колись ми відзначали Восьме березня, трохи випили, і Вадим признався мені, що мати покинула його немовлям, віддала у дитячий будинок.

— І він не шукав її?

— Ні, образився.

— А вона?

— Здається, ні, — заперечно похитала головою, подала мені руку на прощання й пішла.

Коли їхав до відділу, аналізував бесіду з Копієвською, її характеристику Табурчака. Найбільше зацікавили мене дзвінки невідомої жінки, відрядження у Свердловськ і його мати. Три важливих факти. Решта — додаткова інформація.

Пригадав розмову з дружиною Табурчака, яка казала, що в них нема ніяких родичів. Чому чоловік не розповів їй усе? Дивно: відмовитись від матері, навіть якщо вона покинула його. А може, все ж Табурчак крадькома зустрічався з матір'ю і саме до неї їздив у Нижній Тагіл? Проте навіщо критись? У їхніх стосунках була таємниця. Я не вірив, що можна легко, безболісно відмовитися від рідної матері.

Поки доїхав до центру міста, вже й обідня перерва. Зайшов у кафе «Чайка» біля універмагу «Ювілейний», де готували майже по-домашньому. Взяв салат із свіжих помідорів, борщ, гуляш з локшиною, рогалик і компот. Сів за вільний столик обличчям до стіни, на якій красувалася мозаїчна картина: море, вітрильники і чайки. Розглядав її, а думав про своє. Найбільше порадувала звістка Копієвської, що Табурчаку вже півроку дзвонить невідома жінка. Інтуїція підказувала: то Шулешко. Туфлі, які я бачив у неї дома, а потім на Табурчакові, майже переконували мене у правильності висновку. У випадковість не вірилось. Її чоловік привозив з-за кордону не тільки оті маски, а й речі. Чому б їй не подарувати щось коханцю?