Книга пригод 3

— Антверпен упав! Антверпен упав, доньє Кларо!

А як розхвилювався весь замок, коли його облетіла та велика звістка!..

— А ви? Ви, сеньйоре Херонімо? — звернувся до капітана комендант. — Чим же нагородили вас за таку радісну, таку славну звістку?

— Атож, чим же вас нагородили, Херонімо? Ви не рицар ордена Калатрави? — питали інші офіцери.

— Ні, я не рицар ордена Калатрави, — відповів старий воїн. — А щодо моєї винагороди… Ну, його католицька величність почепив мені на шию золотий ланцюг і дав патент на чин полковника.

— Ого! — вигукнув комендант.

Решта командирів підступили ще ближче.

— Атож, — провадив старий. Я, звісно, розумію, що ви хочете сказати своїм поглядом, сеньйоре colonnello[18]. Ви хочете спитати: «То чого ж тепер ви, Херонімо, — мій підлеглий, напівкаліка, бідний найманець?» Хіба ні? — промовив він і роззирнувся довкола. — Що ж, зараз скажу, коли вже почав розповідати. Слухайте добре, ви всі ще молоді й у цій історії, може, знайдете для себе урок. Тринадцятого червня тисяча п'ятсот дев'яносто першого року принц Фарнезе розкинув свій табір перед фортом Кнодсенбург — це навпроти Німвегена, — щоб узяти його в облогу Але Герберт де Йонге, нідерландський воєначальник, був чоловік хоробрий і влаштував нам кривавий бенкет. Щоб налякати нас, через Арнхем до Бетау виступив і Моріц Оранський. Він став у засідку й вислав до нашого табору вивідку. І тоді ми, сім корнетів, іспанських та італійських вершників зі списами, виступили на ворога. Відважні рицарі то були, скажу я вам, — Франческо Нічеллі, Альфонсо Довалес, Паділья, Херонімо Караффа, Декіо Манфреді й інші. Герцоговими лейб-корнетами того дня командував я. Хай буде проклятий той день! Ми натискали на ворога, і він поквапно відступав, поки ми наскочили на засідку і нас усіх до одного перебили. Святий Боже, я вже тоді мав на тілі тридцять ран — тридцять із честю зароблених рубців. Не було такого бою, щоб я не пролив крові, сі того разу… Того разу, коли бойовище було всіяне тілами моїх убитих і поранених товаришів, я сам-один зостався живий-здоровий. А звитяжний штандарт герцога Пармського, що був у моїх руках, опинився у ворога! На штандарті був вишитий образ Христа й слова: «Ніс fortium dividet spolia»[19]. Отак я втратив свою військову честь. На другий день з мене зірвали почесного золотого ланцюга, дарунок дона Філіппа. А місце моє посів інший, щасливіший. Довелось мені загубитися серед величезної юрби звичайних найманців. Я змінив ім'я і пішов на службу в німецький полк. За одну годину я посивів, згорбився. І ось я — знов каштан, знов під власним ім'ям і… ваш підлеглий, коменданте, ваш бойовий товариш, панове, — прошу мене не цуратись!