Книга пригод 3
- Автор: фон Додерер Хаймито, Франс Анатоль
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Александр Терех
- Жанр: Европейская старинная литература
Электронная книга - «Книга пригод 3». Краткое содержание книги:
СКОТТ ВАЛЬТЕР. Два гуртоправи
ІРАСЕК АЛОЇС. Тчевське вогнище
РААБЕ ВІЛЬГЕЛЬМ. Чорна галера
ПРЕМЧАНД. Саті
МЕЙЄР КОНРАД-ФЕРДІНАНД. Плавт у жіночому монастирі
ФРАНС АНАТОЛЬ. Чудо зі скнарою
ЙОВКОВ ЙОРДАН. Індже
ПО ЕДГАР АЛЛАН. Провалля і маятник
АСЕВЕДО ДІАС ЕДУАРДО. Бій у руїнах
АЛАРКОН ПЕДРО АНТОНЮ де. Офранцужений
ГАРДІ ТОМАС. Троє незнайомців
ДЖЕКОБС ВІЛЬЯМ. Чорний кіт
ДОДЕРЕР ГАЙМІТО фон. Подвійна брехня, або Антична трагедія на селі
ДОЙЛ КОНАН АРТУР. «Лев'яча грива»
ІБАНЬЄС ВІСЕНТЕ БЛАНКО. Подвійний постріл
Зліва від краківського воєводи у похідному, простому обладунку скакав на високому вороному коні чеський гетьман Чапек із Сан, і з його зовнішнього вигляду було видно, що він повернувся з бою.
За обома воєначальниками уздовж лав польських і чеських вояків, які в спільній радості, в єдиному щасливому пориві ще більше зблизились і палко вітали своїх командирів, гарцювали жваві та веселі польські пани й чеські ватажки, що їхали подивитись на своїх бранців.
Коли сповістили, що вони наближаються до гурту сілезців і чехів, пан Чапек із Сан ураз спохмурнів і жваво заговорив із краківським воєводою.
Їхній почет також пожвавішав. Почулися прокляття, погрози — то чеські ватажки виявляли свою зневагу до полонених краян. Коли всі зупинилися біля них, до бранців під'їхав пан Чапек і гукнув, щоб чехи встали й підійшли до нього.
Встали навіть поранені. З похиленими головами повільно наближалися вони до гетьмана. Цієї миті їм було соромно.
— Де ваш ватажок? — голосно спитав пан Чапек.
Вочевидь схвильований Ян з Рокитніка вийшов наперед, проте голови не схилив, а прямо дивився на гетьмана і його почет. Але, виходячи, мимоволі здригнувся. Сирітський головнокомандувач і його ватажки жахнулися й мимохіть обернулись до Янового брата Мікулаша, що тихо з'явився в перших лавах. Він сів у сідло і став біля них. Тепер, коли на нього всі дивилися, старий сидів на коні, немов кам'яний, і мав обличчя землистого кольору.
— Чи тобі не соромно? — загримів пан Чапек на Яна Рокитенського, обурившись його зухвалістю. — Ти — з Сирітської громади і привів цих мерзенних зрадників без сумління і віри?! А ви, розбишаки, допомагали німцям винищувати власний народ і прийшли сюди, в Пруссію, битися за гроші з його милістю польським королем і з поляками, які, маючи з нами спільну мову, завжди ставилися до нас прихильно? Кому ви, кляті, служили за юдині срібняки? Чи ж не нашим віковічним ворогам — німцям? Чи ви не знаєте, що вони вчинили з нашою мовою в Мішні[17] і тут, у Пруссії? Чи ви не знаєте, що вони її звідси вигнали, що вони так хочуть вчинити і в Чехії, а чеський народ винищити? Чи ви не знаєте, що вони найпаскуднішим приниженням і єрессю зганьбили нашу мову в усьому світі? Тож за це вам суворе покарання — смерть!
І гетьман гнівно подивився на краян.
Чеські бранці були приголомшені. Вони перелякано дивилися на пана Чапека із Сан, який під час цієї промови добряче розпалився, й на його ватажків. Але з лав Сиріт озвалися лише голоси згоди, пролунали нові прокляття й слова осуду.
Раптом блідий ватажок бранців закричав панові Чапеку у вічі:
— Нас полонили під корогвою на полі бою'.
— Ні, ви розбишаки і зрадники! Відведіть їх.
Засуджені почали просити пощади. Пан Чапек із повними гніву очима ще раз обернувся до них і заволав:
— Ви не пожаліли себе, своєї мови і наших друзів поляків. Тому я й забрав вас від них, щоб покарати своєю владою. Час покарати злих людей мечем і вогнем. На вогнище клятих! — І, не звертаючи на бранців уваги, обернувся до ватажків:
— Ви згодні, брати? Спалимо їх?
— Ми згодні! На вогнище!
— А ти, Мікулашу? — запитав пан Чапек, і всі подивились на Мікулаша з Рокитніка.
Старий ватажок похмуро, але впевнено відповів.
— Нехай умруть…
— На вогнищі? — перепитав гетьман.
— На вогнищі! — повторив Рокитенський.
— А не проситимеш за брата? — спитав Гертвік Рушиновський, що стояв біля нього.
— Той заслуговує на два вогнища. За себе й за Їржика. За те, що занапастив небожа
Навколо почали запитувати, де Їржик, чи не загинув, що з ним сталося.
— Він там, — махнув рукою старий і глухо додав: — Умирає… — І, розвернувши коня, поїхав туди, куди показав рукою.
Тиша, що панувала навколо під час суду, порушилась. Знову здійнявся галас біля бранців, яких почали зв'язувати й відводити геть.
У цей час старий гетьман стояв навколішках над сином, що помирав. Їржик його вже не впізнав.
Надвечір з лужка посеред табору, навкруг якого за наказом пана Чапека стали майже всі «Сироти», до похмурого неба шугнув стовп густого диму.
17
Тепер — Мейсен у Німеччині.