Книга пригод 3
- Автор: фон Додерер Хаймито, Франс Анатоль
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Александр Терех
- Жанр: Европейская старинная литература
Электронная книга - «Книга пригод 3». Краткое содержание книги:
СКОТТ ВАЛЬТЕР. Два гуртоправи
ІРАСЕК АЛОЇС. Тчевське вогнище
РААБЕ ВІЛЬГЕЛЬМ. Чорна галера
ПРЕМЧАНД. Саті
МЕЙЄР КОНРАД-ФЕРДІНАНД. Плавт у жіночому монастирі
ФРАНС АНАТОЛЬ. Чудо зі скнарою
ЙОВКОВ ЙОРДАН. Індже
ПО ЕДГАР АЛЛАН. Провалля і маятник
АСЕВЕДО ДІАС ЕДУАРДО. Бій у руїнах
АЛАРКОН ПЕДРО АНТОНЮ де. Офранцужений
ГАРДІ ТОМАС. Троє незнайомців
ДЖЕКОБС ВІЛЬЯМ. Чорний кіт
ДОДЕРЕР ГАЙМІТО фон. Подвійна брехня, або Антична трагедія на селі
ДОЙЛ КОНАН АРТУР. «Лев'яча грива»
ІБАНЬЄС ВІСЕНТЕ БЛАНКО. Подвійний постріл
Він валив з величезного, моторошного вогнища, в якому заклали дровами чеських найманців і Яна з Рокитніка, що разом з німцями воювали проти своїх земляків і поляків.
Коли над темними, густими рядами великого війська високо здійнялося полум'я, туди наблизився Рокитенський. Він ішов за двома польськими вояками, що несли загорнене в куртку тіло його сина Їржика. Підійшовши до вогнища, поляки зупинились і подивились на чеського пана. Той кивнув головою і мовив: — Віднесіть його на вогнище.
Поляки пішли й загубилися з небіжчиком серед вояків. Старий далі не пішов. Він закляк, де зупинився, і стояв як укопаний.
Аж сюди долинали потріскування вогню і глухий гомін, а тепер долинув ще й крик здивування.
«Вони вже принесли його… Зараз!.. Зараз!..» — майнуло в голові старому.
Він дивився застиглим поглядом на клуби чорного диму й червону, мерехтливу заграву.
Через три дні Сирітська громада, «що живиться полем», вирушила далі на північ, до Гданська.
Веселі, раді, що здобули таку важливу перемогу, вояки гомоніли про море і з нетерпінням чекали зустрічі з ним. Раптом усі заспівали, й вітер поніс на північ, д Балтики, відгомін цього бойового чеського співу, що, як буря, лунав над полем. Але голосу Мікулаша Рокитенського в цьому співі не було чути. Похмурий, сивий ватажок мовчки їхав попереду, на чолі своїх кіннотників.
Вільгельм Раабе
ЧОРНА ГАЛЕРА
Повість
НА ФОРТЕЧНИХ ВАЛАХ ЛІФКЕНГЕКА
Та ніч на початку листопада 1599 року була грозова й темна. Іспанський чатовий у форту Ліфкенгек на фландрійському березі Шельди дав сигнал тривоги, барабан підняв на ноги поснулу залогу, і всі — від командира до солдата — позаймали свої місця на фортечних валах.
Високо здіймалися хвилі Шельди, раз у раз жбурляючи через кам'яний бруствер піняві бризки в обличчя померзлим південцям. Пронизливо свистів північно-східний вітер з «провінцій», а іспанці вже здавна знали, що з того боку годі сподіватися чогось доброго.
У форту Лілло, на брабантському березі річки, також дрібно бив барабан і сурмив ріжок: крізь гуркіт грози та шум збуреної води виразно долинала далека канонада — то могло бути лише відлуння морського бою на західному березі Шельди.
Морські гези грали в свою давню гру.
Що цьому земноводному племені до бурі й пітьми? Хіба буря й ніч — не найкращі його спільники? Коли це бодай один морський гез лякався розбурханого моря й темряви, як треба було перехитрувати смертельних ворогів, знищити тих, хто плюндрував і пригноблював його відвойовану у хвиль батьківщину?
Але ця війна стала жахливою.
Уже тридцять два роки тривав страшний двобій, приносячи перемоги то одній, то другій стороні, а кінця йому не було видно. Буйно зійшли сходи розбрату; з напоєної кров'ю землі виростали залізні чоловіки, і навіть жінки мусили забувати, що таке людяність і доброта. Світ побачило молоде покоління, яке не прагло до миру вже через те, що зовсім його не знало.
Та коли на суходолі війна була страшна, то на морі вона стала куди жахливішою. На суходолі бранців ще можна було все ж таки обміняти чи викупити; великі й малі міста і села могли відкупитися від підпалу та пограбування, але на морі вже давно забули і про пощаду, й про викуп. Коли бранців з обох сторін заколювали відразу чи вішали на реях, а не замучували поволі на смерть найжорстокішими тортурами, не розпинали на палубі й не топили разом із захопленим судном, то вже це було милосердям.
Стурбовані командири й солдати на фортечних валах Ліфкенгека насторожено прислухались до канонади і обмінювалися здогадами. Один висловлював про той бій таку думку, інший — таку, та зрештою воїни почали переказувати з уст в уста — спершу пошепки, а далі все впевненіше й голосніше слова:
— Чорна галера! Знов чорна галера!
Кожен промовляв ці слова гнівно, тривожно й пригнічено воднораз.
— Чорна галера!
Близько першої години ночі вітер ущух, змовкла й канонада. Але через двадцять хвилин удалині над темними водами зненацька блискавкою вдарив криваво-червоний омах; його відсвіт пробіг по сотнях бородатих, здичавілих облич людей, що стояли на валах Ліфкенгека й Лілло, а за мить глухо розлігся могутній вибух — то, певно, завершився бій, як завершується катастрофою кожна драма. Далі вже не видно й не чути було жодної ознаки бою. Іспанська залога ще довго очікувально стояла на укріпленнях, прислухаючись до пітьми; але жоден постріл більше не долинав.