Свої, чужі, інші
- Автор: Шмідт Лія Оттівна
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-85-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Свої, чужі, інші». Краткое содержание книги:
І якщо раптом на одній шальці терезів опиняється життя когось зі своїх — то й на іншу ти не роздумуючи кинеш своє життя.
А хіба може бути інакше?aaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaa
Горло здавило. По щоках потекли сльози. Гарячі, обпектися можна.
— Ма-амо… Я не… не хотів тебе кидати… мамо… не хотів…
Інтар уже ревів уголос, коли почулися кроки й голос Едрина.
— Сюди ось…
Інтар підхопився:
— Едрине!
— Тихо, не кричи, тут я! — молодик увійшов, а за ним — невисокий на зріст білявий чоловік уже в літах, із сумкою через плече. Лікар.
Інтар полегшено зітхнув і знову осів на підлогу.
Лікар оглянув Сорота й досить швидко з’ясував, у чому річ.
— Ця людина, видно, під дощ потрапила, може, продув різкий вітер, а ще він ослаб від голоду й холоду, тому занедужав. У нього гарячка. У мене є трави, які допоможуть йому, але дещо доведеться принести з мого будинку.
— Я піду, — підхопився Едрин. Запитав, куди йти, що взяти, кинув Інтару: — Будь тут, допомагай лікареві, — і вийшов.
Хлопчик кивнув. З появою людей усі страхи зникли. Всі, крім одного, справжнього — страху за життя, котре може от-от обірватися.
Лікар, дістаючи й розкладаючи трави, попросив Інтара піти по воду.
Той підхопився.
— Ага, я швидко!
— От і добре, — лікар глянув на заплакане хлопчикове обличчя й додав: — Не бійся, малий, усе буде гаразд із твоїм дідом.
Інтар вдячно зітхнув і пошкандибав по воду. Капосний біль таки не бажав забиратися з його тіла, однак дозволив притягти цебро й наповнити казан.
А потім майже відразу з'явився й Айхам із їжею. Незабаром у кімнаті стало тепло, у окропі забулькали потовчені на порошок трави, а Едрин повернувся з усім необхідним і заходився патрати птицю для м'ясного відвару.
Інтар допомагав, чим міг і як умів: підтримував вогонь, помішував вариво, притягав і подавав різні речі… Потім забився в куточок і дивився, як приходив до тями Сорот, як його напували травами, відваром. Старий знову заснув, а лікар сказав, що тепер небезпеки для його життя нема.
Лікар залишив потрібне зілля, пояснив, як далі доглядати старого, отримав від Айхама щедру платню та пішов.
Едрин глянув на Інтара.
— Давай-но я відведу тебе додому, малий. Мати ж бо твоя не знає, куди ти подівся?
— Ні…
— Тим більше. Ходімо?
— А як же?..
— Не тривожся. Сорот сам не залишиться, а як стане йому краще, ти довідаєшся. І за приятеля свого не турбуйся, в моєму домі його не скривдять.
— Добре… — хлопчисько надто стомився, щоб сперечатися, а до мамки, відверто кажучи, хотілося дуже. Щоб відлупцювала, а потім обійняла й по волоссю погладила.
— Ходімо тоді, — сказав він Едрину. — Тут недалеко.
Едрин довів Інтара до самого трактиру, а потім хлопчик рішуче визволив свою долоню з його руки:
— Годі, далі я сам… Бо там мамка якщо вирішить, що це ти мене зманив…
— Зрозуміло, — гмикнув Едрин, — живим я звідси не вийду. Ну, малий, щасти тобі! До зустрічі!
— Ага…
У трактир Інтар увійшов через задні двері, що вели відразу на кухню. Була середина дня, а значить — відвідувачів не дуже багато, й мамка або на кухні, або незабаром туди прийде.
Але чекати матері хлопчиськові не довелося: коли він увійшов, обережно, майже без рипіння причиняючи за собою двері, Івина мила овочі.
Інтар постояв трохи, спостерігаючи, як зі звичною спритністю рухаються її руки, глибоко зітхнув і покликав:
— Ма!
Івина рвучко озирнулася. На її поблідлому й змарнілому за ці дні обличчі відбилися подив і навіть страх, потім вона охнула й кинулася до сина. Міцно обійняла однією рукою, а другою вліпила хлопчиськові кілька важких ляпанців:
— Ах ти, паршивцю! Повернувся, живий, горенько моє! Та де ж тебе носило, нестерпний хлопчиську?! Я думала, тебе й на світі вже нема! Інтаре, Інтаре, безсовісне ти дитя! Де ж ти блукав?!
— Ма-а-ам… Я… Ти пробач, мамо… — видихнув хлопчак, і справді почуваючи себе зараз найостаннішою тварюкою. — Я не хотів… Тобто… Я б тобі сказав… так ти б мене тоді не пустила, а він би помер…
— Хто?
— Старий Сорот.
— А він тут до чого?
— Зараз усе розповім… Мамо, ти зачекай… Тільки не бий… або бий, але не гнівайся… Стільки всього трапилося! Спочатку я довідався, що друзі, які повинні були Сороту гроші принести, нe прийшли. І мені шкода його стало, розумієш? Ма, у мене ти є, а в тебе — я, а в нього поруч нікого… Я зголосився піти до цих друзів і сказати, що йому допомога потрібна… Я сам схотів, слово честі!
Івина уважно глянула синові в обличчя. Потім відвела його до великої скрині, де зберігалося всіляке запасне кухонне начиння, посадила хлопчиська на скриню й сама сіла поряд.