Свої, чужі, інші

Хлопчак сердито зітхнув: Едрин, хоч і мимоволі (або навмисно — подумалося йому раптом), вколов у найболючіше місце.

— А кому я потрібен? — буркнув Інтар, відставляючи миску. — Я син повії. Нє, мамка в мене найкраща, тільки гільдії хоч ремісників, хоч торговців своїх беруть… Синів, дочок, племінників там різних. Хто чужого прийме?

— Мало там що, буває й таке, — протяг Едрин.

— Ага, буває, що й кобила літає, тільки не мені таке щастя. Мені ще поталанило, що не дівчиськом народився. Або не красунчиком якимсь.

Едрин співчутливо кивнув.

— Але ти спритний, недурний, завзятий…

— Упертий, — пирхнув Інтар. І згадав дещо: — Шановний Сороте, я запитати хотів… Чому ж ти так далеко від своїх друзів живеш?

— А, ось ти про що, — сліпий сумно посміхнувся. — Бачиш, хлопчику, коли мені випалили очі, було дуже зле. І залишатися там, де жив раніше, я не міг. Усі там знали, що зі мною зробили. Я ще стерпів би, що в мене тицяють пальцями, але я не хотів, аби кепську славу заслужили мої друзі. Тому й попросив їх підшукати мені нове місце для житла, якнайдалі від колишнього. І вибрали ми порт, адже тут найбільше чужинців і цікавитися моїм минулим ніхто б не став. Тут я міг часом дати притулок другові, який того потребує. Або зберегти деякі речі Гільдії, що їх потрібно було зберегти.

А ще іноді я брав учнів з дітей Гільдії… Щоправда, останні років із вісім були вже інші вчителі, але, можливо, я ще колись візьмуся до цієї справи.

І знаєш, хлопчику, простіше за все сховатися в найгамірнішому, найбільш людному місці. У тиші ти завжди на очах.

Начебто Сорот сказав небагато, але на язик хлопчиськові відразу ж підхопилося й закрутилася там безліч запитань: чому все-таки Сороту випалили очі? Що він накоїв такого? Чого особливого, крім гончарної справи, міг вчити хлопців старий сліпець?

Однак запитати про все це Інтар не насмілився, тому тільки кивнув.

— А, зрозуміло…

Він боявся, що Сорот помітить його цікавість і що старому це може не сподобатися, а тоді вже він, Інтар, ніколи не довідається всієї правди.

Тому він глянув у вікно й буцімто спохопився:

— Ой, мені вже час бігти, я ж мамці обіцяв, що недовго…

Насправді йти страшенно не хотілося, однак, по-перше, Сорот навряд чи став би зараз говорити відверто, а по-друге, засмучувати мамку непослухом так скоро після всього, що сталося, було б уже занадто — це хлопчисько розумів.

Він почав збирати зі столу порожній посуд.

— Добре, до зустрічі, — не затримував його Едрин. — До речі, ось, тримай, — він дістав два срібняки й простяг хлопчиськові. — Це ті гроші, що ти залишив для Сорота.

— Вони тоді придалися мені, інакше б я вмер із голоду, — промовив сліпий.

Інтарові раптом стало так кривдно… Рот, горлянку й живіт ізсередини обпекло червоним перцем.

Він залишив посуд і пильно поглянув на Едрина.

— Я чогось не зрозумів. Хіба шановний Сорот не витратив ті два срібняки? Що ж ти мені віддаєш зараз?

— Борг… — трохи розгубився молодик.