Свої, чужі, інші

Інтар пирхнув:

— Як же таке робилося?

— О, — старий покивав спогадам, що спливли з глибини, — оце й було найвеселіше. Хлопчику, ти коли-небудь бував у храмі?

— Е-е-е… Нєа!

— Тоді ти не бачив… Розумієш, усі храми, великі й малі, багаті й убогі, збудовані за одним зразком. Десь це величезні будівлі зі світлого мармуру, десь дерев'яні, досить непоказні будиночки, але вони однакові ось у чому: стеля храму зсередини розмальована під небо, а між стелею й опуклим дахом залишається певний простір. Щось на кшталт горища. Туди можна вилізти приставною драбиною — обов'язково є дверцята… На таких горищах найчастіше зберігають частину храмового майна. Отож, зранку кожного Храмового дня я вже сидів на цьому горищі, де залишався протягом усього Служіння. Між дошками провертіли для мене вузьку щілинку. А з собою я притягав шкіряний міх, наповнений ароматною водою. Такою знатні пані оббризкують себе, щоб приємно пахнути: квітами наприклад. Тільки наш «храмовий» запах був на інші зовсім не схожий: над його складанням довго трудився якийсь знахар, якому щедро заплатили за мовчання.

— Наставнику, ти лив цю воду на них ізгори?! — у захваті підстрибнув Інтар.

— Не зовсім так. У щільно зав'язану горловину міха було вставлено дерев'яну трубочку, на кінці якої закріпили крихітне, дуже густе сито, виготовлене храмовими умільцями. І коли я, підносячи сито до щілини, навмисне ж для нього й пристосованої, щосили стискав міх, вода розприскувалася з трубочки. Бризки були дрібні, їх не помічали, зате запах — дуже сильний і приємний — відчували всі. І задоволені були теж усі — й парафіяни, й служителі. Поки якось… Уже не раз попереджали Старшого служителя, що прогнили дошки на горищі храму… А він слухати не хотів. І якось під час служіння дошки під мною підломилися. Я, на щастя, встиг відсахнутися. Але ось міх випустив із рук, і той полетів додолу. Ударився об підлогу, трубка вискочила, вода вихлюпнулася… — Сорот коротко розсміявся, похитав головою. — Скільки було лементу…