Свої, чужі, інші

Айхам підвівся:

— Ми їдемо туди. Едрине, коней! Інтаре, ти навіть не знаєш, як добре, що ти зважився сюди піти!

У хлопчиська камінь з душі звалився, здоровенний такий. Отже, друзі не покинули сліпого! Оце й справді добре!

— Я б раніше з'явився, але ми з Ренні від работоргівців утікали…

— Від кого? Малий, та ти начинений несподіванками! Гаразд… Розповіси, коли ми повернемося. Едрине, хай хлопці погостюють у твоєму домі.

— Гаразд, — кивнув молодик і пішов готувати коней. Інтар вирішив, що Айхам у них тут старший. Може, навіть голова Гільдії Гончарів, інакше чого б його так слухалися.

— Дякую, шановний Айхаме, — сказав він, вилазячи з крісла, — тільки я з вами їду. Там мамка вже, мабуть, украй змучилася. І ще я хочу знати, що Сорот живий… Ренні хай тут побуде, йому вже задосить дісталося, а я поїду з вами.

Айхам погодився:

— Твоя правда. Тебе треба відвезти додому. Добре. Ходімо, але… Де твій одяг?

— Мабуть, дружина забрала, — промовив Едрин. — Я зараз…

Він пішов у спальню й повернувся з майже новими штаньми та сорочкою, що виявилися трохи завеликі для Інтара.

— Сестра моя зі своїм синком часто в нас гостює, тож дещо з одягу для хлопчиська тримаємо. А він тільки дещо старший за Інтара, — пояснив він.

— Чудово. Надягай, Інтаре, — схвалив Айхам.

Хлопчик одягся й разом із Айхамом вийшов надвір. Зіщулився — було холодно.

І, зважаючи на все, не рано. Що там Едрин про північ казав? Уже, мабуть, близько години після неї минуло… Якщо не більше.

Поки Інтар міркував, Едрин уже відімкнув ворота й осідлав двох карих конячок, які здалися хлопчиськові жвавими з вигляду, хоч і доволі непоказними.

— Я візьму Лучка, — сказав Айхам, сідаючи верхи та саджаючи Інтара в сідло поперед себе.

Хлопчик із задоволенням оглядав околиці з висоти кінської спини.

— А Лучок — це ласкаве від «Лук»? — поцікавився він.

— Ні. Лучок — він Лучок і є. Лукавий з дитинства, але добрий, — посміхнувся Едрин, сідаючи верхи на другого коня.

Вони виїхали з двору, Уїту замкнула за ними ворота.

Раніше Інтарові не доводило їздити верхи. Він був знайомий з кількома возіями, котрі розвозили харчі та посуд, і часом пригощав їхніх коней хлібом із сіллю. Хлопчик любив дивитися в лагідні, сумні кінські очі й гладити оксамитові морди, але про те, щоб покататися верхи, тільки мріяв. Верхи, звичайно, не на коняці, що насилу плентається, запряжена у віз, а на гордовитому та прудкому коні, щоби мчав крізь ніч (тими кварталам Столиці, які знав Інтар, мчати щодуху можна було хіба що вночі, коли випаровувалося людське море). І вітер в обличчя, й луна далеко розносить цокання підків…

Про це хлопчик мріяв часто. Але зараз, замість того щоб насолоджуватися здійсненням своєї мрії, він просто невдовзі знову заснув.

Айхам обгорнув його своїм плащем, обійняв однією рукою, і хлопцеві було тепло, так що зринув із дрімоти Інтар лише двічі. Вперше — коли досягли Старого мосту й сторож, уже нічний, хрипко загарчав на тих, «кому вдома не сидиться», жадаючи подвійної платні через темний час. Айхам торгуватися не став. Коли коні знову перейшли у чвал, Інтар заснув.