Свої, чужі, інші
- Автор: Шмідт Лія Оттівна
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-85-2
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Свої, чужі, інші». Краткое содержание книги:
І якщо раптом на одній шальці терезів опиняється життя когось зі своїх — то й на іншу ти не роздумуючи кинеш своє життя.
А хіба може бути інакше?aaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaaa
Вдруге й остаточно хлопчиська розбудив крик, що пролунав над самим вухом:
— А щоб ти вдавився! Тварюка погана!!!
Інтар ледь із сідла не звалився, добре, що Айхам вчасно притримав.
— Що це?! — хлопець озирався й мружився від яскравого вранішнього світла.
— Кіт, — пояснив чоловік. — Стягнув оце рибу просто з воза…
— Що, стрибнув, схопив і втік?
— Авжеж. А ти хіба встиг це побачити?
— Нє-а… Наші портові коти всі такі… Виходить, ми вже добралися?
— Майже, — посміхнувся Айхам.
Інтар остаточно прокинувся, протер очі. Ну звісно, знайомі вулиці: Ковальська Приморська, Шкіряна… А ось і рідні місця, де йому знайомий кожен будинок…
— Тепер ліворуч! — порадив він. — Так, сюди звернути й прямо.
Вирівнявся, обхопив сідло коліньми й потер місце, яке найбільше затерпло.
— О-о-он його будинок… Ну той… Ага!
Коли під'їхали і Айхам зняв Інтара та поставив на землю, хлопчисько чесно спробував іти, але відразу скрикнув і завмер розчепірений. Спина, зад і внутрішні боки стегон заболіли всі разом, та так, що Інтар не в змозі був поворухнутися.
Едрин глянув на нього, з розумінням кивнув.
— Болить? Нічого, невдовзі трішки попустить. Ми до Сорота, а ти коней постережи.
Хлопчиськові залишалося тільки погодитись.
Швидкі кроки чоловіків уже давно затихли на сходах, коли Інтар нарешті знову наважився поворухнутися. Пересунув ногу, завив подумки, закусив губу, постояв, відпочив і ступнув знову.
Лучок і другий кінь здивовано косували на хлопчиська, який обходив їх по колу, стогнав і корчив жахливі гримаси.
— Ну, чого зирите? — пробурчав Інтар. — Вам добре, ви, того… з дитинства… скачете… А я сьогодні вперше в житті…
Десь із п'ятого кола хлопчик зрозумів, що, попри біль, ходити може. Спробував підстрибнути й заволав уже вголос… Ні, стрибати й бігати поки не варто було.
На сьомому колі з будинку вийшов Едрин.
— Малий, де тут лікар? Хоч якийсь?
Інтар здригнувся:
— Що з Соротом?
— Погано йому. То де?
— Я можу побі… уй-й!.. — про себе разом нагадали ноги й спина. — Ні, не можу… Ген у ту вулицю, потім праворуч, перший поворот, ще раз праворуч і прямо, там це…
— Спасибі! Я піду. А ти поквапся нагору, треба, щоб із Соротом хоч хтось був, Айхам по їжу піде, — Едрин озирнувся, підкликав хлопчиська років тринадцяти, що видивлявся на нього: — Малий, іди, за конем наглянь, отримаєш срібняка.
Очі в хлопчика радісно блиснули, погодився він одразу.
Звільнений від цього обов'язку Інтар потупав нагору, намагаючись іти так швидко, як тільки міг.
У кімнаті було тепло, Айхам із Едрином затопили грубку. Інтар побачив Айхама, що схилився над Соротом: той кутав сліпого у свою куртку. Хлопчисько застиг: йому здалося, що…
— Він… він…
Айхам повернув голову:
— Він живий… Тільки зомлів. Він занедужав — мабуть, від голоду й холоду. Він заслаб і, напевно, не міг уже сам розвести вогонь. Едрин поїхав по лікаря?
— Так…
— Добре. Потрібні міцне вино та їжа… Де це можна купити?
Інтар розповів.
— Я піду, — сказав Айхам, — а ти залишайся з ним.
Хлопчик послухався.
Йому не раз уже доводилося бувати в цій кімнаті, але щойно Айхам пішов, на Інтара незрозуміло звідки разом із тишею наліг острах.
Камін зловісно посміхався, роззявляючи беззубу чорну пащеку. Стілець загрозливо застиг у кутку. Ліжко, на якому лежав Сорот… Він був зовсім блідий, просто білий, обличчя змарніле, руки витягнуті вздовж тіла… Хлопчик підійшов подивитися, чи дихає старий, і охнув: здалося, що ні.
— Ох, ти ж… — зашепотів хлопчисько: хотілося чути хоча б щось, хай і власний голос. — А раптом він уже… помер… От як Айхам пішов… Ох…
Чітко уявилося, як Сорот піднімає голову, сідає на ліжку й повільно йде просто на Інтара, простягаючи до нього холодні руки…
«Ти не виконав обіцянки. Ти обдурив…»
— Ні!.. — скрикнув хлопчик уголос. — Ні, я старався, правда!
Сорот глухо застогнав. Інтара пересмикнуло, він рвонувся з кімнати… Завмер на порозі, намагаючись угамувати шалене калатання серця.
— Він живий… живий… живий же…
Страх відповз у куточок і згорнувся там клубком. Інтар, хоч як намагався, не міг його не помічати.
— Мамо… ненько… — зашепотів хлопчик, осідаючи на підлогу біля стіни.
Але як про мамку подумав, ще гірше стало. Вона ж чекала, плакала, напевно, може, вирішила, що сина украли все-таки, або коні затоптали, або втонув…