Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
У Дадлі Мура є старий фортеп’янний етюд — пародія на самозакоханих хвацьких композиторів-романтиків, в якому він постійно повторює мотив, який от-от закінчиться (та-да-ДА-ДАМ), але потім трель веде нас до ще одного драматичного «фіналу» (та-да-да-Да-ДА-ДАМ), за яким тягнеться ще один «нібито фінальний» акорд (ДА-ДА-ДАМ), а за ним ще один і ще один. Цей етюд мені нагадує типові спроби англійців попрощатися. Коли вам здається, що прощальні слова вже нарешті позаду, хтось обов’язково поверне їх до життя своїм: «Гаразд, побачимося, так…» — а за ним озветься хор: «О, так, так, обов’язково, е-е-е, бувай…», «Бувайте», «Дякую вам», «Так гарно посиділи», «Та, пусте, це вам дякую», «Ну, то до побачення, так…», «Так, нам вже час, а то ті затори, знаєте…», «Ну все, йдіть, а то змерзнете!», «Та яке там, справді…», «Ага, до побачення…». А тоді хтось візьми і бовкни: «Приходьте до нас якось ще…» чи «То я тобі напишу на мейл завтра, так…». Та-Дам і фінальна кода повторюється заново!
Гостям аж не йметься, щоб нарешті піти геть, а господарі, які топчуться на порозі, мріють затраснути двері в них перед носом. Виказати потаємні бажання — вершина нахабства, тож обидві сторони щосили намагаються вдавати, що їм ніяк не хочеться розлучатися. Навіть коли останні-преостанні «прощавай» сказано, коли всі порозсідалися до автівок, хтось та й обов’язково опустить вікно, щоб сказати ще декілька слів на прощання. Коли гості від’їздять, то можуть ще показати символічний жест «я зателефоную» (великий палець — до вуха, мізинець — до рота), ніби обіцяючи небавом зідзвонитися. А далі, за звичаєм, обидві сторони довго махають одне одному, продовжуючи невербальні прощання аж поки автомобіль не зникне за обрієм. Коли прощальна мука нарешті залишиться позаду, всі зітхають з полегшенням.
А потім починаються нарікання на людей, яких ще мить тому не могли випустити з прощальних обіймів: «Господи, я вже думав / думала, вони ніколи не підуть!», «Джонси дуже милі, так, але вони іноді трохи…». Навіть якщо нам абсолютно все сподобалося в гостях, відбувши довгу церемонію прощання, ми впереміш з хвалебними коментарями десь та й вплетемо нарікання про те, що вже пізно, що всі потомилися, що тепер саме час на чашку чаю чи келишок чогось міцнішого і як же ж це добре — нарешті відпочити на самоті у своїй хаті (чи, як варіант, як це добре вертатися додому, до свого ліжечка)!
Якщо ж, з невідомо яких причин, довге прощання пришвидшили, ми все-таки почуватимемося незручно і невдоволено, навіть трохи винувато, — якщо ми переступили через правила, — або ж обурено, — якщо гості прощалися поспіхом. Ми не до кінця й усвідомлюємо, що правил не дотримано, але все одно нас опановує незрозуміле спантеличення. Нас не полишає відчуття, що «щось пішло не так». Щоб убезпечитися від подібних халеп, англійці з раннього віку навчають дітей етикету довгих прощань: «Попрощайся з бабусею, зараз же», «Що ми кажемо? Ми кажемо: “Дякую, бабусю!”», «А тепер попрощайся з тітонькою Джейн. Ні, ГАРНО попрощайся!», «І не забудь попрощатися з Піклзами», «Ми вже йдемо. Ти попрощався? Ще раз скажи: “До побачення!”», «А тепер гарненько помахай ручкою: Па-па!»[23].
Англійці цей ритуал називають не «сказати наше прощавай», а «сказати НАШІ прощавай» («saying our goodbyes»), як у фразі: «Я не зможу пройти на вокзал, то ж скажемо наші прощавай тут». Мені довелось говорити про це з американцем, який сказав: «Знаєте, коли я вперше почув цю фразу, я не звернув увагу на форму множини або ж я подумав, що ви мали на увазі кожен своє власне “прощавай”, якось так. А тепер я знаю, що тих прощавай просто БАГАТО».
Англійськість та правила світських бесід
Правила розмов про погоду трохи пролили світло на основи англійськості, а правила світських бесід можуть допомогти виокремити ще декілька засадничих характеристик англійськості, які ми тут досліджуємо.
Правила знайомств лише утвердили висновки з розмов про погоду — ми стримані і соціально загальмовані; без «фасилітаторів» нам ніяк не подолати ці перепони. Тенденція до неоковирності, нерішучості та, загалом, недоладності у соціальному плані напрочуд глибоко проникла в основу основ англійськості — і це важливий фактор, адже, без сумніву, вона має чималий вплив на всі аспекти наших соціальних зв’язків.