Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Правило «Як важливо не бути надто серйозним»
Засадниче правило, яке лежить в основі усього англійського спілкування, полягає у забороні «серйозності». У нас, може, й нема монополії на гумор, — та й на іронію теж, — однак, англійці чутливіші за інші нації у розрізненні «розважливого» та «пихатого», «щирого» та «ревного».
Усвідомлення різниці — надзвичайно значиме для розуміння англійськості. Ще раз наголошу: як би добре ви не володіли мовою, ви ніколи не будете почуватися своїм у розмові з англійцями, якщо не відчуватимете тонкої грані між «добре» і «занадто». Ваша англійська може бути бездоганною, та у поведінковій «граматиці» зяятиме отакенна діра!
Як тільки вам проясніє, наскільки ці відмінності важливі, правило «Як важливо не бути надмірно серйозним» одразу ж стане зрозумілішим. Бути розважливим — прийнятно. Бути ревним — заборонено. Бути щирим — дозволено. Бути надмірно серйозним — суворо заборонено. Бути пафосним та величатися — поза законом. Про серйозні справи можна говорити серйозно, але сприймати себе занадто серйозно — ніколи. Хоч вміння посміятися із себе і випливає з пихи, — це одна з найпривабливіших англійських рис. (Принаймні мені так хочеться думати: якщо ж я переоцінила нашу здатність до самовисміювання, то моїй книжці добряче перепаде.)
Почнемо з промовистого прикладу: улюблена усіма американськими політиками нудотно-солодкава урочистість, — з биттям у груди і сльозливо-сопливими помпезними клятвами на святая святих, — ніколи б не здобула в Англії жодного голосу підтримки. Ми дивимося ці виступи у новинах, і на наших обличчях проглядається ледь помітний вираз зневажливого глузування — нам не втямки, як захоплений натовп може так купитися на відверті бздури! Якщо ми не глузуємо зневажливо, то скрушно хитаємо головою у приступі емпатичного сорому: як політики могли так низько впасти і виголосити таку відверто пафосну банальщину та ще й таким абсурдно урочистим тоном? Політикам годиться говорити банальщину. Наші політики — не виняток. Нас пересмикує від ревних і пафосних промов. Те саме стосується сопливо-сльозливих промов американських акторів на церемонії вручення Оскара чи інших нагород: всіх без винятку нудить від цього, і вони жестами — два пальці в рот — показують, мовляв «Мене зараз виверне». Мало коли доведеться побачити англійських акторів-оскароносців, які б дозволили собі розчулитись на публіку: їхні промови зазвичай короткі, поважні або ж сповнені гумористичного самовисміювання. До того ж вони майже завжди почуваються сором’язливо та невпевнено. Якби ж англійські лицедії наважилися порушити неписане правило, їх би одразу затюкали і присвоїли статус «солоденького мамія» («luvvie»).
Звісно, американці, — хоч до них прискіпатися найлегше, — не єдині жертви цинічних нападок. Англійці за кілометр вловлюють найменший натяк на самовихваляння — навіть з екрану телевізора, і навіть в іноземній мові — і щиро зневажають та висміюють сентиментальний патріотизм політичних лідерів, пророчу пафосність письменників, митців, акторів, музикантів, учених та інших публічних осіб будь-якої національності.
Правило «Та годі вже!»
Заборона англійців на надмірну серйозність та, зокрема, самовеличання, ускладнює життя політикам та публічним особам. Вдома спостережлива англійська публіка особливо строго пантрує за найменшими переступами щодо цього правила — навіть натяк на те, що доповідач надуживає і переступає тонку межу між щирістю та ревністю, одразу ж викриють і затюкають вигуками «Та годі тобі вже!».
У повсякденних розмовах ми такі ж строгі одні до одних, як і до тих політиків про людське око. Власне, якщо кожна країна та культура має мати свій девіз, то я б запропонувала фразу «Та годі вже!». Вона, як на мене, ідеально пасує Англії! Джеремі Паксман запропонував фразу «Я знаю свої права». Попри те, що Паксман не використовує власне термін «девіз», він часто посилається на неї, і це єдина фраза, яку він зарахував до визначальних характеристик англійськості. Я розумію, що він мав на увазі, і фраза «Я знаю свої права» таки справді прекрасно акумулює виключно англійський вид радикального індивідуалізму і загостреного почуття справедливості. Та все ж я хочу наголосити, що «диванний» цинізм фрази «Та годі вже!» правдивіше репрезентує англійський дух, аніж войовнича заповзятість фрази «Я знаю свої права». Мабуть, тому, як хтось колись сказав, в англійців не буває революцій — натомість в них є сатира.