Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Правило «Не називай свого імені» висвітлює зацикленість англійців на приватності і частково демонструє, які вони відлюдькуваті, асоціальні та недовірливі. Це правило також дало нам перший ключик до розуміння природи англійського етикету — хитромудрого, ірраціонального і викривленого, ніби у кривому дзеркалі.
Проблема з «Приємно познайомитись» надає нам перше свідчення всеохопної зосередженості англійців на класовості — вона торкається кожного аспекту нашого життя і культури, а також викриває небажання це визнавати.
Правило пліток проливає світло на цілу низку важливих ознак — найбільш вражаючою серед яких є пунктик на приватності. Правило «вгадай-но», правило дистанції та правило «виняток до друку», яке тільки підтверджує правило, — роблять зацикленість ще сміховиннішою. Статеві відмінності у правилах пліткування нагадують: що вільно панові, то не вільно Іванові. На перший погляд, така відмінність очевидна, та антропологи, що досліджували питання англійськості, доволі часто ігнорували та згладжували цей факт: часто «чоловічі» правила вважалися за власне «універсалії». Я впевнена, що ті, хто вважають англійців млявими та пинявими у спілкуванні, ніколи насправді не бачили, як пліткують англійки! Усталене правило про стриманість та штивність англійців відтак стосується виключно чоловічого пліткарства.
Правила чоловічих та жіночих фатичних розмов лише підсилюють наш попередній висновок про Івана-пана. Однак, за цими вражаючими відмінностями (навіть драматичними), виявляється, є спільні риси: заборона на вихваляння, заохота до гумору та несприйняття «надмірної серйозності», лицемірство в ім’я ввічливості та тріумф етикету над здоровим глуздом.
Правило довгих прощань врешті-решт не лише підкреслює (знову таки), як важливо бути вайлуватим та нерішучим під час будь-яких соціальних взаємодій — особливо вирізняється наша, либонь, вроджена неспроможність залагодити, хоча б з мінімальною елегантністю, такі найпростіші завдання, як-от знайомство чи прощання, але й демонструє вражаючий приклад того, наскільки англійська ввічливість ірраціональна у своїх ексцесах.
Правила гумору
Заголовок можна тлумачити двояко: прямолінійно — «правила, що стосуються гумору» або ж як гасло — «гумор верховодить усіма!» («humour rules, OK!»). Те останнє тлумачення, як на те пішло, пасує більше, адже гумор усюдисущий і задає тон всім англійським розмовам — і це найголовніший аспект наших «гумористичних правил». Гумор править геть усім. Гумор керує усіма. Гумор всемогутній і всеохопний. Я навіть не бачу змісту в тому, щоб робити окремий розділ про гумор — він, як і категорія класу, притаманний всім аспектам англійського життя та культури. Він обов’язково — то тут, то там — виринатиме на поверхню впродовж усього дослідження. Так воно і є. Клопіт в тому, що англійський гумор справді усюдисущий і, щоб описати його роль, мені б довелося згадувати про нього чи не в кожному абзаці, а це рано чи пізно вимучило б читачів. Ось чому врешті-решт гумор отримав окремий розділ.
Англійське почуття гумору прославилося на весь світ — навколо нього здійнялося чимало шуму і була не одна патріотична спроба довести, що наше почуття гумору унікальне і переважає усі інші «гумори» світу. Чимало англійців, здається, повірили, що й справді ми маємо свого роду світову монополію як не на весь гумор, то принаймні на певні висококласні «види» — дотепність та іронію, особливо іронію. Як показує моє дослідження, англійський гумор таки дійсно особливий, але справжня його «виражальна сутність» — цінність, яку ми вкладаємо у гумор, центральне значення гумору в англійській культурі та соціальних актах взаємодії.
В інших культурах для гумору є «свій час та своє місце», там гумор — це окремий підвид розмов. У підтексті англійських розмов завжди криється гумор. Та ми не можемо сказати «привіт» чи прокоментувати погоду, не намудрувавши кавалка жарту! Без мінімальних кпин, дражнилок, іронії, вбивчих коментарів, жартівливого самоглузування, насмішок чи просто дуристики не обходиться майже ніколи. Гумор — це наша опція «за замовчуванням», якщо вам так до вподоби: нам не доводиться її вмикати при потребі і ми не можемо її вимкнути. Для англійців правила гумору є своєрідним культурним еквівалентом законів природи. Ми йому коримося несвідомо, як, скажімо, закону земного тяжіння.