Синдром листопаду, або Homo Compatiens

— Що значить — спеціально?

— Ну, мозги-то включи, малец! Приходишь к больному, например, и — р-раз?..

— Ну… Якщо людина реально хвора… і людина нормальна, ну, не серійний вбивця, — тут я затнувся. Ніколи не бачив, як Спонсор убиває, але, судячи з його думок і того звірячого холодку з глибини очей, а ще вигляду рядових його знаменитої у місті «пєхоти», — ймовірно, він таки відносно серійний.

— Ясно… Ясно, Костя, брат! Ты ге-ний!..

Я сидів тоді навпроти нього здивований — що б означало це «геній», — а Саша вже потирав руки й усміхався задоволено, ніби продати збирався — мене продати, вигідно, як партію б/у іномарок, пригнаних з Європи без розмитнення.

Я запитав, як же обирати пацієнтів, і він сказав тоді лише:

— По барабану! Бабло… — і він довго ще говорив про «бабло», розписував «схєму» і ще щось, здається, казав про те, що ця «тєма» надзвичайно гуманна — ні, він не вживав слова «гуманізм», звісно, але так я його зрозумів.

Моя ненормальність, моя вада, як виявилось, мала комерційне застосування. Ще й яке! У світі тисяч стресів добре продається снодійне, у місті, де заклопотаних мешканців мучать мігрені, — знеболювальне. А я був ліками від безвиході — у місці і часі, де безвихідь перемагала. І навіть вічний прокльон людства, той факт, що помирати доводиться на самоті, самому-самісінькому, я — ставив під сумнів. Цавет танем, твій біль беру на себе… Недорого.

Я не знаю, скільки за це брав Саша.

«Пєхота» була розпущена, Саша показово ходив до церкви, ще частіше їздив у дитячі будинки, місцевий телеканал і газети знову говорили про нього як про фаворита у майбутніх виборах в обласну раду. Хрестик Спонсор носив тепер поверх сорочки Версаче, втім, можливо, це тут ні до чого, просто мода така була.

Основний дохід йому приносив я, тобто моя хвороба — чи мій дар.

Схема працювала так. Саша сам приходив домовлятися до хворих, що вже не сподівалися одужати, та до найзаможніших пацієнтів хоспісів (чи їхніх родичів). Про його надприродні можливості вже чули — деталей воліли не знати, чи, може, навіть побоювалися дізнатись. Далі Саша йшов до хворого вже із помічником, сидів коло ліжка, розпитував про життя, наче священик на сповіді, — якщо хворий міг говорити. Коли ні — говорив із родичами. У будь-якому випадку, помічник усе знімав на відео.

Мене ніхто не мав бачити — я лише дивився відзняту плівку на відику. Думав, уявляв, співчував, вживався у чужу шкіру. Це приходило. Неодмінно.

— Всі люди співчувають за гроші? — розмірковував я з єдиною людиною, яка мала до мене доступ (окрім самого Саші, звичайно), — господинею Надією, що наводила лад у моєму домі й іноді у моїй голові.