«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
Підняли чарки і випили. Зелений, але екзотичний шартрез був густий, хмільний і солодкий. Каву можна було пити без цукру.
Коли допили шартрез і каву, Сідалковський, клацнувши пальцями, покликав офіціантку.
— Рахунок і посмішку!
Рахунок вона йому подала одразу, а з посмішкою на деякий час забарилась. Сідалковський недбало витяг десятку, статечно підвівся і від імені всіх сказав:
— Дякуємо! Здачі не треба!
Офіціантка подарувала нарешті посмішку, але він уже її не бачив. Осовський схопив Сідалковського за руку:
— Товаришу граф! — не без іронії, на правах ровесника, промовив він.— Ми вас запрошуємо до себе.
— О так, так,— підтримав його добряк Осмоловський.— На чарочку коньяку.
Сідалковський для годиться поламався, а за хвилину опинився в купе міжнародного вагона.
— Так ви справді граф? — знову взявся за своє, ніби це йому десь муляло, підстаркуватий і від хмільного трохи глухуватий Осмоловський.
«Я Євграф»,— хотів було уточнити Сідалковський, але Осовський випередив його:
— Ви, пшепрашам, поляк?
— Пишуть,— знімаючи чорні окуляри, посміхнувся Сідалковський,— українцем. У паспорті.
— Але ви є аристократичного роду? — подаючи свою візитку, мовив Осмоловський, якому Сідалковський, судячи з усього, сподобався.
— Так, Рід є, а от напис загубився,— не без іронії відповів Сідалковський.
— Пробачте, де?
— В анналах історії! — Сідалковський на мить завмер у своїй улюбленій позі: артистично схрестивши руки на грудях, гордо поглянув на своїх супутників і замовк.
— Товариш Сідалковський жартує?
— Жартують тільки ловеласи,— відповів Сідалковський і хотів було ще щось додати, але Бжезовський витягнув пляшечку коньяку і поставив на столик.
— В ім'я дружби і взаємовиручки,— ні до кого не звертаючись, процитував сам себе Сідалковський.
— А ви заперечуєте? — здивовано глянув на нього Бжезовський.
— Навпаки: я приєднуюсь. Бо, як сказано в біблії, ніщо так не зближує людей, як горілка, коньяк і жінки.
— О! — В Осовського цей вигук несподівано перетворився із звуку на форму і застряг у розтуленому роті.— Це цікаво! — Нарешті він стулив свої тоненькі губи і, наче смакуючи фразу, повторив: — Геніально. Ви оригінал!
— Ні. Тільки копія, але її важко відрізнити від підробки,— Сідалковський так щиро посміхався, що Осовський не знав, як йому бути: гніватись чи й собі посміхатись, а тому лише хитнув головою у відповідь і подав Сідалковському склянку з коньяком.
Експрес тим часом мчав назустріч вітрам і передвечірньому сонцю, скорочуючи шлях наших героїв до столиці. Випитий коньяк збільшував кількість телеграфних стовпів, підвищував градуси і температуру тіла. Під ритмічний стукіт коліс та черговий дзенькіт склянок веселий і оптимістично настроєний Сідалковський сипав цитатами, розповідав полякам про Польщу з таким запалом і переконанням, що складалося враження, ніби він прожив там усе своє життя, а його супутники безвиїзно сиділи у Вапнярці.
Його оповідь не мала б кінця, коли б раптом поїзд не загальмував. За вікном квітнув розмаїттям голландських тюльпанів, троянд, півоній і червоним кашкетом чергового по вокзалу столичний перон.
Сідалковський, взявши валізу Осмоловського і пропускаючи його поперед себе, попрямував до виходу. Він пройшов повз здивовану чи ошелешену провідницю, яка тільки тепер помітила його.
— Гуд бай, мадам! — шепнув їй на вушко.— Іноземці запросили, а ти відмовилась від такого хлопця і п'ятірки. А тепер — усе. Я її щойно віддав міністрові торгівлі,— кивнув він на ресторан.
На пероні вирував натовп. Сідалковський стояв в оточенні своїх знайомих, задоволено посміхався і поблажливим жестом вітав чи то духовий оркестр, що ударив урочистий туш, чи то першого міліціонера, якого помітив на пероні.
Поїзд зупинився, і до їхнього вагона кинулась зграйка дівчат в українських національних костюмах, з квітами, рушниками та хлібом-сіллю. Невеличкий, схожий чимось на китайського божка, чоловічок з голосом, що нагадував звуки єрихонської труби і двічі простреленої гармошки, підійшов до Осмоловського, розцілував гостя, поцікавився:
— А хто ще з тобою, Януше?
— Ось,— кивнув головою Януш,— знайомся: Осовський, Бжезовський і... граф Сідалковський.
«Китайський божок», як охрестив його подумки Сідалковський, очевидно, не вловив в останніх словах Осмоловського іронії і, відкопиливши нижню губу, цілком серйозно відрекомендувався:
— Стратон Стратонович Ковбик. Директор «Фіндіпошу».
Сідалковський шанобливо вклонився. Стратон Стратонович зневажливо поглянув на нього і відійшов убік. Сідалковський, не почуваючи за собою ніякої вини, відповів йому тим самим.