«Аристократ» із Вапнярки
- Автор: Чорногуз Олег Федорович
- Год: 1979
- Язык: украинский
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - ««Аристократ» із Вапнярки». Краткое содержание книги:
Він елегантно, двома пальчиками, витяг з кишені п'ятірку, якийсь час прощально дивився на неї, мов на кохану, що зібралася до іншого, і тільки тоді зверхньо передав провідниці.
— Мені ваші гроші не потрібні,— засоромилася дівчина, знову переходячи на «ви».— Я вас не за гроші взяла...— І відхилила його руку.
— Тільки без міжнародних ускладнень,— застеріг молодик.— Бо мені, якщо вірити медикам, це протипоказано.
Досягши певного ефекту, він навіть не поглянув на неї, бо пам'ятав: «Чим менше уваги звертаєш на жінок, тим глибше западаєш у їхнє серце».
«У них що, спецобслуговування?» — подумав молодик, оглядаючи шикарний ресторан поглядом новоспеченого адмірала, і тут же вгледів за дзеркальною перегородкою вільне місце. Неквапно, з гідністю, як робив усе, попростував до столика, за яким сиділо троє.
— Для повного щастя і гармонії вам не вистачає тільки четвертого,— дещо нахабнувато мовив він.— У вас зайнято?
— Прошу,— кивнув усім своїм тулубом кремезний черевань з доброю посмішкою на устах і великою головою без шиї.— Пшепрашам!
«Поляки»,— згадав він слова провідниці, а вголос додав:
— Ніщо так не зближує людей, як спільний стіл у ресторані...
— О так, так,— щиро посміхнулися поляки.
Наш герой миттю окинув поглядом меню, вихопив звідти дві-три красиві назви і звернувся до іноземців діловим тоном:
— Що будемо пити? Коньяк, горілку, вино?
— О ні, ні! — в один голос заперечили пасажири.— Тільки каву.
— Прекрасно: нічого в світі так не люблю, як каву і молодих дам... розлучених нарсудом!
Фраза не мала того ефекту, на який він чекав. «Мабуть, погано розуміють по-нашому».
— Ви з Польщі?
— О так, так. А як, пшепрашам, ви здогадались? — зацікавився черевань з добрим виразом на обличчі.
— Бачите,— молодик на мить замовк. Він ледь не випалив, що колись і сам бував у Польщі, але, як на те, не міг згадати жодного міста, окрім Варшави. Тому не зовсім впевнено пояснив: — Бачите, я сам... Ну, як вам сказати, трохи вмію по-польському...
— Цікаво! — підвів голову сусіда ліворуч.— Наприклад?
— Наприклад: кобета і пшияцюлка... *
Поляки щиро розсміялись. Молодик їм, очевидно, сподобався, бо опецькуватий чоловічок хотів було відрекомендуватися, коли раптом підійшла офіціантка, озброєна олівцем, блокнотиком і рахівницею для першокласників, що недбало стирчала з кишені фартуха, який давно просився якщо не в хімчистку, то хоча б до банно-прального комбінату.
— Я вас слухаю.
Джигун кокетливо похитався деякий час на стільці, немов роздумуючи над чимось дуже важливим, а потім випалив одне слово, розділяючи його на частинки:
— Шар-трез!
Офіціантка на мить оторопіла. Вочевидь, цього напою з красивою і загадковою назвою за її пам'яті ніхто з відвідувачів вагона-ресторану не замовляв.
— Пляшку,— відкинувшись на стільці, уточнив він,— чотири фужери. Я пригощаю.
— О, що ви,— хтось із застільників подав було голос, але франт артистично підняв руку:
— Чотири фужери і по склянці кави.
Офіціантка кивнула, намагаючись щось записати.
— Каву з молоком чи чорну? — перепитала вона.
— По-турецьки!
— Що по-турецьки? — не зрозуміла дівчина.
— Каву по-турецьки,— млосно зітхаючи, повторив молодик.
— У нас усе по-турецьки,— нарешті оговталась вона, стенула, дивуючись, плечима і пішла до сусіднього столика, мимрячи: — І борщ, і гуляш...
— Ви аристократ?! — чи то запитав, чи то похвалив опецькуватий чоловічок і відрекомендувався: — Осмоловський. Доктор наук. Селекціонер із Варшави.
— Осовський,— слідом за Осмоловським простягнув руку, мов дощечку, другий пасажир, чимось схожий на тріску, з такими пишними рудими бакенбардами, що новому пасажирові аж захотілося їх посмикати.— Кандидат наук. Теж селекціонер. Але, пшепрашам, із Кракова.
— Бжезовський,— просто і щиро посміхнувся низенький натоптуватий чоловік.— Магістр із Познані. А хто пан буде? Пшепрашам, товариш...
— Сідалковський,— чи то жартуючи, чи то наслідуючи стиль своїх супутників, промовив назнайомець і додав:— Євграф.— Він вимовив ім'я так, щоб воно прозвучало як титул — «я граф», і, елегантно потискуючи кожному з них руку, красивим жестом запросив усіх сісти на місце.
— Ви є граф? — здивовано насунув на чоло густі кошлаті брови Осмоловський.
— Так, Євграф! — гукнув йому на вухо Сідалковський, але його вигук прозвучав: «Так, я граф».
Принесли шартрез і каву. Сідалковський професійно відкоркував пляшку і наповнив келихи.
— За несподівану зустріч і любов! — шляхетно підняв він келих і раптом згадав ще одне польське слово: — За пшиязнь!
— За дружбу! — відповів за всіх Осмоловський.