Рутенія. Повернення відьми

— Он як?! Тягніть його сюди. І не баріться — вікно буде відкрите недовго!

Чоловік ступив назад до каменя і вдарив палицею об землю. На землі утворилася пляма багряного світла. Чоловік ступив у неї і розтанув у повітрі. Злидні ж попрямували назад по чугайстра.

Відчуття того, що відбувається щось неправильне й лихе, вдарило в груди зсередини, і вона вискочила з засідки. Уздрівши її, злидні кинулись у напад. Один вирвався вперед, вона схопила його й щосили пожбурила додолу… Тим часом ще двоє зайшли з боків і одночасно стрибнули. Їй потрібно було лише присісти, і вони зіштовхнулися, каменями гупнули вниз і теж знепритомніли.

На чиєму боці правда? Вона не знала, але щось підказувало: полонений чугайстер ближчий їй, ніж нападники.

Вона зв’язала злиднів, а потім наблизилася до чугайстра. Той був обплутаний міцними мотузками. Вузлів ніде не було видно — потрібно щось гостре. Може, у злиднів? Обережно оглянула першого, другого — нічого. Саме лахміття. Залишився третій — з обдертого одягу випав ніж. Але він не різав ці мотузки! На дотик м'які, та варто піднести ножа — й вони стають тверді, мов криця.

Знесилена, сіла біля чугайстра. Давався взнаки голод, сонце піднялося вже доволі високо, а коли вона востаннє їла, невідомо. Залишалося одне — чекати, доки чугайстер опритомніє. Та коли це станеться? Чекати, чекати, чекати…

Чугайстер нарешті застогнав і спробував сісти. Йому то не вдалося, і тепер він сопів, з усієї сили напружуючи м’язи. Та мотуззя не піддавалося, а навпаки, твердішало, врізалось у тіло.

— Ці пута, мабуть, зачаровані.

— Ага. Помітив. Чим більше борсаюся, тим гірше робиться. — Він кивнув у бік злиднів. — Це ти їх так?

— Еге ж. Сама не знаю, як вийшло!

— Ти не знаєш? — він здивовано глянув на неї.

— Не знаю. Знаю тільки, що треба забиратися звідси. Але щоб іти, потрібно тебе звільнити.

— То в чому проблема? Один твій рух… — він наштовхнувся на здивований погляд.

— Мій рух?

— Ти ж відьма!

— Я відьма? Я не… «Але ж я не пам’ятаю, хто я. Може, й справді відьма? Але що мені від цього? Я ж не знаю…»

— Та швидше!

Якась сила штовхнула її до чугайстра. Вона поклала руки на пута, заплющила очі… І мало не знепритомніла від болю. Руки ніби різало ножем, тупим та іржавим. Коли ж очі відкрилися, побачила: пута впали.

«Ні, ну що він собі думає? Я життя йому врятувала, а він… Ще й голодна, як вовк!» — думалося їй. Пройшовши ще трохи, вона спитала вона себе: «А хто врятував мене вночі?» — і придивилась до чугайстра уважніше. Це таки міг бути він!

Тим часом її проводар зупинився, зробив кілька кроків до центру галявини і покликав до себе. Вона підійшла ближче. Чугайстер здійняв руки, різко опустив їх, потім ще раз і тричі обернувся навколо себе. Їх огорнуло сяйвом, і вона не встигла змигнути оком, як опинилась у величезній печері. «Де я?» — і сама собі всміхнулася: минулої ночі вона запитувала, хто вона, а тепер — усього лише де вона. Це вже бодай щось…

Навколо було достатньо світла, щоб розгледіти кам’яні стіни, які велично піднімалися вгору і губились у темряві. Озирнувшись, побачила, як чугайстер підійшов до стіни, провів по ній рукою — утворилися двері, які легко прочинилися.