Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

— Зобов’язуюся, — поставив підпис на договорі.

— Домовилися, — ляснув печаткою головред.

«Що там у Сергія завелося таке важливе, що по телефону не зміг сказати? — почав зводити багатоповерхівку здогадів. Бажання витикати носа з улюбленого лігвища не мав. — Хоча давненько й не бачилися. Після зими, по-моєму, так жодного разу. Тільки по телефону та Інтернету. Що ж, мабуть, настав час для підзарядки „face to face“. І слава Богу. У небесному сценарії завжди все прописано правильно. На користь — так це вже точно».

Подивився на годинник: дев’ята двадцять шість. І відразу штурхонув себе: навіщо? Відпускникам на годинники дивитися не дозволяється. У них часу — безмежжя. У межах, відведених на відпустку…

Вулиця Золотоворітська впирається, як це не дивно, у… Золоті ворота. За цим маленьким анклавом давнини на неосяжних просторах океану-мегаполіса скромно приховані вхід і вихід станції метро. Яка… теж називається «Золоті ворота». Тож заблукати в трьох соснах («станція метро — історична пам’ятка — вулиця») ну дуже складно. Навіть найнеуважнішому заїжджому гастролерові, що вперше з'явився в українській столиці. Богдан же міг потрапити в потрібне місце навіть із зав’язаними очима. Але охочих зав'язувати професорові очі не знайшлося. Тому милувався красою рідних краєвидів. Поняття «краса» приміряв до всього, що траплялося на шляху. Окрім сміття й безхатьків. Але ця некраса, як не намагалася, бажання почуватися щасливим не притлумила.

Двері кабінету Бондаренка ще без таблички. Без інформації про П.І.Б. і неосяжну грандіозність посади. Та й кабінет очікувано не сяйнув свіжим ремонтом. Часто новий боссссс перебудову починає звідси. З найважливішої стратегічної точки. Можливо, це віра в магію, що несвідомо проблискує навіть у найзапекліших безбожників, наукових атеїстів і всіляких інших хом невіруючих. Аякже? Попередній там сидів, до того торкався, на те, не доведи, Господи, дивився. Залишаючи видимий і невидимий слід. «Мітячи» територію володарювання. Хоча, найімовірніше, новий повелитель босівського кабінету затівав ремонт із зовсім іншою метою. Значно банальнішою: поцупити під цей гіпсокартонний галас таку-сяку копієчку. А там, дивись, і гривня з неї вийде. Або — євро. Теж непогано.

Бондаренка, одягненого в «цивільне» — якусь пересічну світлу теніску, а зовсім не динамівську футболку, — вочевидь, ні перший, ні другий здогад не бентежили. Він безпорадно борсався у справах, час від часу згадуючи про рятувальне коло. Або й узагалі про бригаду вусатих рятувальників.

— Проходь, сідай, — відірвався від матеріалів. — Як доїхав?

— Шикарно, — мовив Лисиця, але сідати не став. — Найнадійнішим у Києві транспортом.

— Це точно, — погодився головред. — Метро, слава Богу ніколи не підводить… То оце і є воно?

Так відреагував на пачку зеленого «Greenfielda» й півлітрову банку з медом, що напівочікуваним сюрпризом з’явилися з пакета.