Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки

Та коли подзвонив мобільний, Лисиця зрозумів, що сьогоднішній таки незвичайний. Він у відпустці. Значить — нікому нічого не винен. Тому й дзвонити до нього не треба!

А все ж починалося так чудово: п'ятикілометрова пробіжка, турнік і гантелі. Мокра футболка, ніби суперклеєм, міцно приліпилася до спини. Чергова життєва насолода. Її смачно доповнив зелений «Greenfield». Звична тональність закоханості у Світ. Як завжди…

А думками гасало море. Його професор — чого там применшувати! — заслужив. Тільки ніяк не міг обрати місце. Патріотична «підтримка національного виробника» відправляла куди-небудь у сонячний Крим. Або, як варіант, до Херсонської області. Голос зажирілого космополіта пропонував гайнути до якогось недорогого казкового закордоння Та хай там як, а їхати потрібно. Тому що втомився. Від суворих трудових буднів. Від усюдисущої задухи рідного міста. Від безвідмовного ноутбука…

І ось — дзвінок мобільного. Вторгнення на територію самотнього робінзона. Його «безлюдний острів» — беззаперечні володіння.

Мелодією «вевешної» «Весни» телефон добивав оторопілі рештки професорового розслабону. Дисплей висвічував «Бондаренко».

Лисиця натиснув кнопку:

— Низькоуклінне «алло» тому, хто безстрашно дивиться в обличчя жалюгідним залишкам усього кримінального й жахливого в нашому Прекрасному Світі. І розповідає про них іншим.

— А ти, Богдане, як завжди: у своєму вишуканому стилі? — поставив риторичне питання Бондаренко й відразу ж додав: — Прювіт, пане академіку.

— Здрав будь, боярине, — ввімкнув жартівливу церемоніальність Лисиця.

— Докладу зусиль, — офіційно відреагував журналіст. — Чого й вам бажаю. Тільки з оцінкою нашого світу ти трошки поспішив. Не все таке райдужне й рожеве.

— Це ж треба, — награно здивувався Богдан, — а я, черв'як книжковий, після завершення «справи Никонова» вже почав думати, що настають «утопічні часи».

— Трохи поквапився, — з удаваним жалем сказав журналіст. — Але є й приємні моменти.

— Ну і які ж, крім тепла й сонця?

— По-перше, у нас помінявся головний.

— Це втішає. І як новий?

— О, цей — просто геній журналістики, майстер пера, талановитий до безмежності…