Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
До того ж часу відноситься й виникнення орґанізації, яка відіграла на заході не менш важливу роль, ніж східні ради та директорії. То був відомий Союз Визволення України (СВУ), в орґанізації якого брали участь політичні еміґранти сходу, та серед них Дмитро Дорошенко (1882–1951), згодом – відомий український історик. Це була орґанізація, визнана на урядовому рівні, та така, що популяризувала українську національну ідею в Австрії та Німеччині. Як пише В. Мороз у своїй «Україні в ХХ столітті».
Це були перші реальні політики, що зуміли використати німецьку військово–політичну машину в інтересах України.
Можливо, головне та незамінне, серед того що ці люди зробили, то була реорґанізація таборів для російських військово–полонених, серед яких було чимало українців. Бо, як ви розумієте, воювати з Туреччиною або Європою, – то не те, що «побєдіть Кучума»; в аґресії проти них годі було сподіватися на власний набрід: потрібне було щось капітальніше, боєздатніше. Люди із «Союзу» отримали офіційний доступ до двох таборів військово–полонених (Раштат та Фрайштадт) звідки перевели всіх українців до окремих, чисто українських таборів, де незабаром закипіло українське життя. Почали існувати власні газети, школи, навіть – хори та театри. Проґрами для шкіл та курсів, які велися добровольцями з СВУ, складав молодий ще тоді Дмитро Донцов, згодом – один із великих українських мислителів ХХ ст.
Характерним для цих проґрам був не тільки умілий підбір та певна широта знань, яких можна було набути, – своєрідні університети, але й абсолютно чітка національна спрямованість, національна орієнтація. Цілком відкидалася куца ідея автономії в складі Росії, навкруги якої так довго вовтузитимуться на недолугому сході. Чи не вперше у світі ставилося питання про Україну, як окрему та незалежну державу, рівноправну з будь–якою іншою європейською. Абсолютно точно, історично та геополітично, – визначалася реакційна роль Росії у світі та категорична необхідність зупинення її постійної аґресії. Абсолютно точно, історично та геополітично, визначалося, що імперія підтримується, як така, за рахунок потуги України, висмоктує, живиться її людськими засобами.
На таких ідеях виховалися в українських таборах сотні тисяч українців, стали свідомими творцями своєї власної, української долі.
Але, під австрійським прапором на формації СС – Січових Стрільців, чекали нелегкі випробування. Попри велику кількість бажаючих (більше 25 000) австріяки обмежились кількістю українського легіону в усього 2,5 тисячі, та й тих спочатку намагалися поділити на окремі частини у складі армії, невеличкі, чи то диверсійні, чи то розвідувальні загони. Бо українці завжди мали той привілей, що проти них ніколи не йшло однiєї війни. А, як правило, крім відвертої, – ще кілька підпільних, – диверсійна, інтриґанська, наклепницька тощо. Отже, про польське лоббі в Австрії годі казати, а вже пролазливість російської аґентури – є всім відома.
Однак, незважаючи на все це, леґіону вдалося показати себе, як єдине ціле, з самого початку провівши звитяжний бій не проти когось, а проти відбірних частин «кубанскіх казаков». Дехто з українських авторів вбачає в цьому мало не братовбивчу трагедію, але – хіба ж так було насправді? Адже, тут одні відстоювали режим гноблення України, а другі – надію на визволення. То, хто ж тут кому «брат»?
Потім, підчас стабілізації фронту в Карпатах взимку 1914–1915 Українські Січові Стрільці (УСС) продемонстрували й доброго рівня розвідувальну діяльність. Це вони, власне, надали Австрійському штабові неоціненні дані, необхідні для подальшого великого наступу на схід. Саме з УСС невідривно пов’язані дві великі та переломні справи цієї кампанії. Наступ у квітні 1915, що призвів у кінці до прориву російського фронту, – забезпечило взяття українцями верху Маківка в Карпатах. Ця гора в землях бойків вважалася важливим стратеґічним пунктом, та австрійці зайняли її першими. Але, російський наступ 28.04.1915, – відкинув їх назад. Тоді УСС, в одногодинному бої, зайняли верх та захопивши кілька сотен полонених, – відігнали росіян геть. Ті, свіжими силами перейшли у наступ та 1.05.1915 знову захопили гору, але цього разу УСС винищили мало не цілу російську бригаду, остаточно закріпивши за собою стратеґічно важливий пункт. А це знаменувало загальний російський відступ, із Карпат та далі.