Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Слідом утворюється в Києві, спочатку шляхом самостворення та кооптації, – Українська Центральна Рада (УЦР). Провід її, наче досить вагомий. Голова – історик М. Грушевський (1866–1934), заступники: Д. Антонович (1877–1945) – син відомого українського історика В. Антоновича, теж історик, Д. Дорошенко (1882–1951) – історик, Ф. Крижанівський (1878–1938) – правник і економіст, В. Науменко (1852–1919) – педагог. Вона вперше заявляє про себе загальною відозвою до народу України. Згодом Українська Центральна Рада буде дообиратись, поповнюватись та структуризуватись.
Останнього дня лютого 1917 у Пєтрограді відбувається представницька українська демонстрація під жовто–блакитними прапорами, із більше як 20 000 учасників, – перша заява України про себе, до якої Київ не має жодного відношення. Він відповідає на це патріотичною демонстрацією з десь 100 000 учасників, а мітинг на Софіївському майдані затверджує резолюцію про «національно–територіальну автономію України», але – тільки у складі нової, революційної Росії.
На кінець березня припадає низка з’їздів: Установчий з’їзд есерів – негайне здійснення національно–територіальної автономії, Конференція соціал–демократів (УСДРП) – резолюція за автономію. Нарада радикальних демократів (УРДП, Д. Дорошенко, С.Єфремов та інші), – поміркованих націоналістів. Проходить з’їзд селянських представників, який створюється на підтримку автономії та на здійснення аграрної реформи, – Українську селянську спілку.
Увінчується ця з’їздівська діяльність Всеукраїнським національним конґресом, із десь 1000 представників з усієї України. Знову, та ж «національна автономія», але конгрес леґітимує УЦР, офіційно утвердивши або дообравши її, у складі 118 осіб. Великих змін у її складі не сталося, але… Зайшли досить відчутні зміни у керівництві. А саме – у заступниках голови.
Як спочатку їх було четверо: Д. Антонович, Д. Дорошенко, Ф. Крижанівський та В. Науменко, то тепер стали соціал–демократ і письменник В. Винниченко (1880–1951) та учений С.Єфремов (1876–1939). Саме з особою першого з них, воістину – непотопимого (він згодом очолить і Директорію), – буде пов’язана левова частина провалів тодішнього визвольного руху. Та, вся біда в тому, що він був далеко не один. Бо, на заході України, де було набагато менше соціалістичної дурості, ще з 1914 свідомо відстоювали «вільну Україну»; то й цікаво придивитися, звідки ж вона побралася, ота «автономія»? Чи, це дійсно був «народний вибір»? Автономію виправдовують тактичними міркуваннями, але саме з цієї точки зору вона була заздалегідь планованим провалом, та марно вилазив свого часу зі шкіри М. Грушевський, запевняючи усіх, ніби: «українці не мають заміру відривати Україну від Росії» або «українці не мають наміру віддалятися від російської республіки». Цей дипломований історик (!) вживає терміну «відривати», – тільки подумайте! Чи він не знає, бува, що Україна ніколи не була частиною Росії? – була брутально захоплена нею шляхом окупації? – а, як знає, то навіщо кривить душею?
Все це штучне зниження вимог було сутим глупством, як психологічно, так (і це випливає з першого) – тактично. Бо російські патріоти, хоч царські, а хоч і оті – «тимчасові», – все одно на стіну лізли чуючи, чи то про незалежність України, чи то навіть про автономію. Українських же патріотів така, ні чим не вимушена (вони це знали) поступливість великодержавності тільки відштовхувала. І марно брехав Винниченко у своєму «Відродженні нації», що ми, мовляв, хотіли державності, а от маси, – вони не були готові (не на часі, як тепер кажуть з першого ліпшого приводу). Бо насправді – все було якраз навпаки.
Як із граничною чіткістю сформулював це Валентин Мороз («Україна у ХХ ст.»):
Всі ці обіцянки «не відділятися» од імперії чужих все одно не заспокоювали, а от своїх відганяли..
Може маси й насправді не були в чомусь готові сприйняти ідею самостійності, не дозріли до неї? – але й так не було. Звернемося знову до попереднього джерела, чи не єдиного досі, де послідовно та логічно (а тому – й правильно) висвітлені події епохи та їх сенс. Наведемо аналіз перебігу Всеукраїнського селянського з’їзду з десь 2200 делегатів у червні 1917.
У виступах більшості, так би мовити, звичайних делегатів з’їзду бриніла думка: потрібно УЦР негайно проголосити незалежну Українську республіку, а відомий селянський діяч А. Степаненко запропонував з цього приводу відповідну резолюцію; вона не тільки проголошувала республіку, але й відкликала із «всєросійськіх організацій» українських представників, а головне – постановляла припинення виплати податків до Пєтрограду.