Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Отже, подивіться самі, подумайте, зважте все.
Такою вона є, історія, так вона тече та відбувається. Так у майбутньому цілі народи страждають від помилок окремих людей, яким щось там довірили. Часом, – і від одного–єдиного невірного вибору. Бо, принаймні однiєї з цих двох воєн – могло б і не бути взагалі.
VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ
1. Напередодні Других Визвольних Змагань
Перед Першою світовою, коли до початку Других Визвольних Змагань залишалися дослівно роки, – стан України та її народу був з ненайліпших. Вона була розкраяна та поділена імперіями на лоскути, мало пов’язані між собою.
Першим та основним був загальний поділ схід–захід, поміж імперіями: Австро–Угорською та Російською; практично – поміж цивілізованою Європою та «дикою Азією». Дикою – на той час, бо підросійською. Підкреслимо, що ми тут не схильні піддавати сумнівам великі культурні досягнення народів Азії. Але, вся справа в тому, що хоч Росія й була дикою – та не Азією; отже – деяка данина умовності, не більше.
Австро–Угорщина – імперія, нема сумніву; так, безумовно – гнітила народи, але гнітила їх не свавіллям царату та його «охранкі», а – імперськими законами. Була конституційною монархією, яка мала парламент, через який на ці закони можна було впливати, можна було їх досконалити. До парламенту могли обиратися, і дійсно обиралися – українці. На останніх перед Першою світовою виборах їх фракція в парламенті імперії сягнула 30 депутатів, а українець Юліан Романчук був обраний навіть віце–спікером, як тепер кажуть. Активне політичне життя українців на заході не могло не впливати й на схід, куди приїздили люди, куди потрапляла література і газети. Все це, у свою чергу, сприяло розвиткові та поширенню національного руху. Найбільш визначною в цьому відношенні стала культурна подія, яку Росія негайно перетворила на політичну, – відкриття 1903 пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. На нього мала прибути представницька офіційна делеґація з Австро–Угорщини, австрійці та українці. А, як у Росії (іще навіть не совєцькій) все прийнято розписувати та обмежувати заздалегідь, то й виникло питання, неможливе ні в Австро–Угорщині, ні будь?де, крім Росії: якою мовою на цьому відкритті виступатимуть місцеві люди? Вирішено було – ясна річ, що «на вєліком і моґучєм». Але, коли дійшло справи, ці місцеві люди мали мужність наплювати на цю ідіотичну постанову та виступали українською, як і австріяки, та… нічого не сталося; не те вже було російське самодержавство. Натомість царська влада спробувала була 1914 заборонити сторіччя Т. Шевченка, але тут наштовхнулася на рішучий громадський опір, який і зробив свою справу. Але, українство – як ми це вже відзначали, не було однорідним, ні на сході, ні на заході.
На заході найбільш політично розвиненою була Галичина, де українці (яких у середньому було менше) вимушені були політично ривалізувати з поляками, та могли вже, навіть, якоюсь мірою блокувати невигідні українській людності Галичини постанови сейму краю. Мабуть тому в Галичині перед Першою світовою – насправді кипіло українське духовне життя.
Політична ривалізація у змаганнях за автономію або й незалежність підсилювалася й старими, іще часів Жечі Посполітої, міжрелігійними антагонізмами та чварами. Хоча ці останні, з ростом загального рівня культури обох народів, – уже не мали такого значення, як колись. Польський рух дещо підтримувала Франція, наскільки дозволяли тамішні русофіли, але уряд самої Австро–Угорщини віддавав належне інтересам українців.
Дещо інакше стояли справи у Буковині, де місцеве румунство сповідувало ту саму релігію та спори могли бути тільки щодо української автокефалії. Румуни орієнтувалися на давно самовизначену Румунію, яка хоч і претендувала на Буковину, навіть – на угорський Ердей, але до пори мусила рахуватися з імперією. Отже, тут політичні відносини були не аж так гострі, та сваритися можна було, хіба за автокефалію. До того, українське та румунське населення було тут переважно сільським, та по містах бриніла німецька мова; щоправда, було чимало й німецьких селян. Тому, іще 1903 у сеймі цього краю було прийняте роздільне самоврядування для всіх трьох цих найбільших громад.
Знову інші справи були у Закарпатті, яке з 1867 було віднесене до Угорщини, та яке – за кілька десятків років, стало мало не повністю мадярським. За – підкреслимо це особливо, не найгірших стартових умов. Бо ще у 1850 Закарпаття мало сітку з більше як 500 українських шкіл, найбільшу, відносно як абсолютно. Але, вже на 1907 їх кількість скоротилася до 27, а з 1907 угорський парламент зліквідував неугорські школи взагалі. Чи не можна було цьому протиставитись? – далебі…