Чаклун та сфера. Темна вежа IV

— А куля? — спитав Едді. — На той час вона вже була в твого батька?

— Ні-і, — протягнув Роланд, опустив погляд на руки, й Едді помітив, що він трохи зашарівся. — Я не одразу віддав її йому. Мені було… важко з нею розстатися.

— Ще б пак, — сказала Сюзанна. — Не лише тобі, а будь-кому, хто зазирав у ту кляту штукенцію.

— На третій день, перед тим, як мав відбутися банкет на честь нашого повернення…

— Мабуть, настрій у тебе був саме для банкетів, — зауважив Едді.

Не перестаючи уважно вивчати свої руки, Роланд безрадісно посміхнувся.

— Приблизно о четвертій годині дня Катберт і Алан зайшли до моїх покоїв. З нас можна було писати картину: обвітрені, із запалими очима, руки в порізах і подряпинах від гострого каміння після того, як ми видряпувалися нагору стіною каньйону, худющі, як опудала на жердині. Навіть Алан, котрий мав схильність до повноти, і той аж світився. Вдвох вони, як сказали б ви, напосілися на мене. Доти про те, що в мене є куля, вони тримали язик на припоні — з поваги до мене і до моєї тяжкої втрати, так вони пояснили, і я їм повірив. Але їм увірвався терпець, тож надалі зберігати таємницю вони збиралися лише до вечері. Якби я не віддав кристал добровільно, то вони б усе розповіли нашим батькам. Видно було, що вони дуже збентежені, а надто Катберт, проте налаштовані рішуче.

Я запевнив їх, що перед бенкетом сам передам кулю своєму батькові — ще навіть до того, як мати екіпажем повернеться з Дебарії. Запропонував їм прийти до замку трохи раніше й простежити за дотриманням обіцянки. Катберт почав затинатися: мовляв, у цьому нема потреби й таке інше. Але, звісно, потреба була…

— Угу, — підтвердив Едді з виглядом експерта, що чудово розумів подібний хід подій, бо пережив таке на власному досвіді. — Ти й сам можеш позбутися цього лайна у вбиральні, але краще, аби з тобою хтось був поряд. Коли є підтримка, спустити наркоту в унітаз легше.

— Проте Алан розумів, що для мене буде краще… легше… якщо я віддаватиму кристал разом з ними, а не сам. Він цитьнув на Катберта і сказав, що вони прийдуть. Вони прийшли. І я неохоче, проте віддав кулю. Побачивши те, що було в мішку, мій батько зблід, як смерть, потім вибачився і кудись вийшов. А повернувшись, підняв свій келих вина і продовжив розпитувати нас про пригоди в Меджисі так, ніби нічого не сталося.

— Проте за період, що минув між розмовою з друзями й передаванням кулі, ти в неї зазирав, — сказав Джейк. — Занурювався в неї. Мандрував. І що ж вона тобі показала?

— Спершу знову Вежу. І початок шляху до неї. Я побачив падіння Ґілеаду і тріумф Доброго Чоловіка. Знищивши цистерни з нафтою й нафтове поле, ми відстрочили його перемогу лише на якихось два роки, не більше. З цим я нічого не міг вдіяти. Зате куля показала те, що було мені до снаги виправити. Був один ніж. Із лезом, обробленим страшною отрутою, що походила з далекого королівства Серединного світу, яке називалося Ґарлен. Та отрута була настільки сильною, що найменший поріз ножем міг спричинити миттєву смерть. До нашого двору цей ніж привіз мандрівний співець, який насправді доводився небожем Джонові Фарсону. І віддав він його нашому мажордомові. А той, у свою чергу, мусив передати ножа вбивці. Мій батько не повинен був дожити до ранку. — Він похмуро посміхнувся. — Завдяки тому, що я побачив у магічному кристалі, ніж не потрапив до рук, що використали б його за призначенням. А до кінця тижня у нашому замку вже був новий мажордом. Гарні казочки я вам розповідаю, чи не так? Еге ж, дуже гарні.