Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
— Чар’ю трі, — нарешті вимовила Сюзанна, достоту так, як це робив Роланд: трохи розтягуючи кінцеву голосну.
— Ага, — сказав Едді, думаючи про те, що Чарлі залишався Чарлі, хай навіть названий іншим іменем. А троянда залишалася трояндою. — Слава Жнивам.
Підвівши голову, Сюзанна заходилася витирати заплакані очі.
— Пережити таке, — тихо мовила вона, водночас озираючись на насип автостради, щоб переконатися, що на них не дивиться Роланд. — У чотирнадцять років.
— Так. Порівняно з цим моя епопея з пошуком загубленої сірникової коробки з травичкою у Томкінз-сквері виглядає блідою і невиразною. Проте, з іншого боку, мені навіть відлягло від серця.
— Відлягло? Чому?
— Бо я думав, він нам розповість, що вбив її власноруч. Задля своєї клятої Вежі.
Сюзанна поглянула йому просто у вічі.
— Але ж він так і вважає. Хіба ти цього не розумієш?
Коли всі знову зібралися разом, то вирішили, що все-таки було б непогано чогось попоїсти перед тим, як рушати далі. Роланд роздав їм решту буритосів («Можливо, вдень ми зазирнемо до яких-небудь „Боїнг-боїнг бургерів“ і побачимо, чим там у них можна розжитися», — подумав Едді), і всі жадібно накинулися на їжу. Всі, крім Роланда. Він підняв свій бурито, оглянув його з усіх боків і відвів погляд. Смуток, що оселився на його обличчі, робив його старим і розгубленим. У Едді серце розривалося від того, що він бачив стрільця у такому стані, але що з цим вдіяти, він придумати не міг.
А от Джейк, молодший за нього на десять років, придумав. Він підвівся, підійшов до Роланда, став біля нього навколішки й обійняв стрільця за шию.
— Мені так шкода, що ти втратив свою подругу.
Роландове обличчя ожило, й Едді був певен, що він розплачеться. Давно вже його, мабуть, ніхто не обіймав. Дуже-дуже давно. Едді вирішив відвести погляд убік. «Ранковий Канзас, — подумав він. — Ти ж і гадки не мав, що колись таке побачиш. Тож пороздивляйся його, нехай людина поплаче».
Коли він знову подивився на Роланда, той уже опанував себе. Джейк сидів коло нього, а Юк поклав свою довгу мордочку на стрільцеві чоботи. Роланд відкусив від свого бурито. Повільно й неохоче… але він їв.
Руки Едді торкнулися холодні пальці. Сюзанна. Він стис її руку в своїх долонях.
— Одна ніч, — зачудовано протягнула вона.
— За годинником наших організмів, — уточнив Едді. — Але в свідомості…
— Хтозна, — погодився Роланд. — Коли розповідаєш історію, час змінюється. Принаймні в моєму світі. — Він всміхнувся, як завжди, несподівано, і як завжди, від усмішки його обличчя стало майже вродливим. У такі хвилини, міркував Едді, перестаєш дивуватися, що у сиву давнину в Роланда могла закохатися дівчина. Ще в ті часи, коли він, може, й тягнувся у висоту, стаючи довготелесим, але був ще не таким бридким. У ті часи, коли Вежа ще не мала над ним такої влади.
— Гадаю, це в усіх світах так, сонце, — сказала Сюзанна. — Можна в тебе дещо спитати, поки ми не вирушили?
— Питай.
— Що з тобою тоді трапилося? Чи довго тебе… не було в тілі?
— Твоя правда, мене не було. Я мандрував. Тинявся світами. Але не у Мерліновій веселці… навряд чи я повернувся б звідти, якби пішов у неї, поки був… хворий… проте у кожної людини є своя магічна куля. Ось тут. — Він серйозно постукав себе по лобі, в перенісся. — Туди я й пішов. Там і мандрував, поки мої друзі везли мене на схід. Мало-помалу там мені ставало ліпше. Я тримався за кулю і мандрував у своїй голові, і вичунював. Але куля не хотіла оживати в моїх руках, і так тривало аж до самого кінця подорожі… аж поки попереду не замаячіли зубчасті стіни замку й вежі міста. Якби вона загорілася раніше…
Роланд знизав плечима.
— Якби це сталося ще до того, як до мене почала повертатися сила розуму, то навряд чи я був би тут зараз з вами. Бо будь-який світ, хай навіть рожевий, зі скляним небом, здавався мені кращим за світ без Сюзен. Гадаю, сила, що підтримує життя в кристалі, знала про це… і тому вичікувала.
— Але ж коли вона знову зажевріла в твоїх руках, то розповіла тобі всю історію до кінця, — здогадався Джейк. — Інакше звідки б ти знав про те, чого не бачив на власні очі?
— Так. Мені відомо так багато, бо я бачив усе в кулі.
— Якось ти сказав, що Джон Фарсон волів би бачити твою голову настромленою на палю, — мовив Едді. — Бо ти щось у нього вкрав. Якусь дорогу для нього річ. Отже, то була скляна куля, так?