Чаклун та сфера. Темна вежа IV

Наступний день вони провели в Іль-Боске, лісі на захід від Меджису, чекаючи, коли Роланд опритомніє. Та коли день уже був у розпалі, а їхній друг так і не прийшов до тями, Катберт сказав:

— Спробуй достукатися до нього телепатією.

Алан узяв Роланда за руки, сконцентрував увагу, нахилився над блідим обличчям друга, що спав, і сидів нерухомо впродовж півгодини. Врешті-решт похитав головою, відпустив Роландові руки й підвівся.

— Нічого? — розчаровано спитав Катберт.

Зітхнувши, Алан похитав головою.

Разом вони зробили волокушу з соснових гілок, щоб йому не довелося ще одну ніч їхати на спині коня (до всього, ще й Вітер нервувався через те, що везе свого господаря в такий спосіб), і рушили далі, не виїжджаючи на Великий Шлях — то було б занадто небезпечно, — але тримаючись його курсу. Назавтра нічого не змінилося — Роланд не опритомнював. Меджис уже залишився позаду, і обидва хлопці відчули тугу за домівкою, незбагненну, проте реальну, як морські хвилі. Вони сіли по обидва боки від нього, переглядаючись понад його грудьми, що повільно здіймалися й опадали.

— А непритомна людина може померти від голоду чи спраги? — спитав Катберт. — Не може, правда ж?

— Ні, — відповів Алан. — Я думаю, може.

То була довга виснажлива ніч. Жоден із хлопців не спав як слід попереднього дня, проте цей вони проспали, мов мертві, натягнувши ковдри на голови, щоб затулитися від сонця. Прокинулися майже одночасно, коли сонце вже сідало за обрій, а небом помалу заволодівав Місяць-Демон (дві ночі тому він перебув у повні й тепер убував), піднімаючись над тривожним сонмом хмар, що віщували першу з великих осінніх бур.

Прокинулись і побачили, що Роланд уже сидить. Він дістав кулю з мішка і пригортав її до себе, цей темний магічний предмет, неживий, як скляні очі Зірвиголови. Роландові очі, теж мертві, байдуже дивилися кудись у бік залитих місячним сяйвом коридорів лісу. Надалі він їв, але не спав. Пив воду зі струмків, які вони проминали, але не розмовляв. І віддавати кулю з Мерлінової веселки, яку вони такою дорогою ціною добули в Меджисі, теж не хотів. Проте вона й не загорялася в його руках. «Принаймні коли ми з Аланом не спимо й можемо це побачити», — якось подумав Катберт.

Алан не зміг відірвати Роландові руки від кулі, тож натомість взяв у долоні обличчя друга, щоб у такий спосіб відкрити собі шлях до спілкування з його душею. Проте й це не допомогло: душа, якої він міг би торкнутися, зникла. Полишила тіло. Істота, що їхала з ними на захід до Ґілеаду, не була Роландом. Навіть тінню Роланда не була. Роланд зник, як місяць наприкінці свого циклу.