Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Один був професор психіатрії Іван Сікорскій (йому було вже 70), переконаний у повній реальності «рітуальних убійств», запрошений на процес у ранзі наукового експерта. Зовні він створював враження деґенерата, а його підручник психіатрії міг бути написаний, принаймні, в часи Конрада Геснера (1516–1565). Він опорядив його малюнками людських облич, схожих – хто на мавпу, хто на барана, на зайця або на свиню, – та виводив із цього далекосяжні психологічні висновки. Відчувалося, що про Дарвіна, або поготів – Фрейда, – він у житті не чув. На такому ж приблизно дитинчому рівні вів він і затяту полеміку з М. Грушевським з приводу його «Історії України» (1911), геть відкидаючи можливость існування якихось там українців, як окремого народу; такий собі типовий зразок типово російської задупної відсталості. Зауважимо, однак, що попри все це, його син – Ігор Сікорскій – був не лише нормальною людиною, але й видатним авіаційним інженером ХХ ст. Втім, не будемо забувати й мудрих римлян, які вважали незаперечним лише материнство…
Другим жидофобом, хоч і затятим опонентом І. Сікорского щодо «рітуального убійства», – став відомий чорносотенний журналіст, редактор «Киевлянина» Васілій Шульгін, з 1907 – депутат Думи від крайніх правих. Згодом – видатний діяч «бєлого двіжєнія» та політеміґрант. Року 1944, на початку Великого Полювання за кордоном, він був схоплений СМЕРШем (Сєкрєтная мобільная єдіная развєдка штаба) в Сербії та вивезений до ҐУЛАҐу, де просидів до 1956 (не забувайте про параноїдальну мстивість Москви!). Після такої науки якось перемінив ставлення до більшовиків та закликав до того самого колишнiх білих еміґрантів; помер у совєцькій «боґадєльнє» у віці 96 років. Оскільки він був політиком і публіцистом, то йому навряд чи можна було пришити щось конкретне, та можна тільки зайвий раз подивуватися мстивості цієї вселенської потолочі.
Але, виступи – виступами, а вирішували не вони. Все мали вирішити присяглі; бо, не забувайте, Друга імперія була такою вже європейською, що навіть суд присяглих змавпувала. Їх відбирали довго та прискіпливо. Це були, особисто, селяни: П. Клименко, М. Луговий, С. Мостицький, А. Олійник, Ф. Савенко, Й. Соколовський, М. Тертишний (російською – Тєртічний); службовці: П. Калітенко, І. Перепелиця, К. Синьківський; чиновники – М. Мельник, Г. Оглоблін.
Як бачимо, твердо покладаючись на власної роботи леґенду про «українській антісємітізм», – передбачливо відібрали самих українців. А це й стало вирішальною помилкою, бо слід було призначити «добрих людєй із Союза Русского Народа». Присяглі не квапились, радились десь із півтори години, та й вирішили, – що підсудний Мендель Бейліс – не винен.
Але, нема в природі такого українського, що не стало би згодом російським, та їх негайно оголосять – за Сікорскім, – «простимі русскімі мужікамі», пишаючись їх вчинком. Знову ж – в патріотичному аспекті. Для часів ніколашєк, сікорскіх і шульгіних, що ж – нормально. Однак, коли те саме повторить в журналі «Континент» його редактор, російський дисидент В. Максімов, та ще й наприкінці ХХ ст., – це вже звучатиме дисонансом. Втім, і ціну отому їх імперському дисиденству – ми вже теж добре знаємо. Часом, типове імперське невігластво, войовниче та нахабне. Якого вони у ХХ ст. вже не укривають, навпаки, – пишаються ним та утверджують по світі.
Популярність самого М. Бейліса, що казати, сягла вищої відмітки, та йому пропонували очолити те й те… навіть – Всєроссійскоє Общєство Воздухоплаванія, але він від усього відмовлявся та продовжував свій скромний триб життя. З приводу отого «воздухоплаванія» в народі навіть склали пісню, яка починалась рядками: «Бейліс, ти мій Бейліс, злетів під небеса…» Продовження опускаємо за його відвертою фривольністю. Навіть – за мірками нашого часу.
З приводу «процєсса Бєйліса» українцям і досі роблять закиди, бо він проходив у Києві, але таким недоумкам раджу подумати, чим би цей процес покінчився, якби він проходив у Москвi.
Отже, насамкінець підкреслимо, що брехливі байки про якийсь там «украінській антісємітізм», яких із властивою їм тупістю московити повторюють не перше століття, – то є чисті дурниці. Повторюють попри те, що жодного такого антисемітизму не викрити, ні в подіях української історії, ні в ідейній спадщині українських мислителів.