Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
Натовпом хвилею прокотився беззвучний шепіт, а тоді люди заходилися жбурляти в неї дарами природи: спершу кукурудзяними обгортками, потім гнилими томатами, потім картоплею і яблуками. Одне яблуко влучило їй у щоку. Вона заточилася, мало не впала, але спромоглася відновити рівновагу. Підвела розбите, набрякле, проте досі вродливе обличчя, і його освітив місяць. Дивилася просто поперед себе.
— Чар’ю трі, — шепотіли люди. Роланд їх не чув, але читав ці слова по губах. Там був Стенлі Руїс, і Петті, і Ґерт Моґґінз, і Френк Клайпол, помічник шерифа з поламаною ногою, Джеймі Маккан, що мав цьогоріч стати Парубком Жнив. Роланд бачив сотню людей, з якими познайомився (і яким здебільшого симпатизував) за час свого перебування у Меджисі. А тепер ці люди закидали його кохану в Реїному візку кукурудзяним лушпинням і овочами, безпорадну, зі зв’язаними руками.
Візок повільно підкотив до «Зеленого серця» з його кольоровими ліхтариками і нерухомою каруселлю, де цьогоріч не каталися, сміючись, діти. Юрба, досі повторюючи два слова — співаючи їх, мов заклинання, розділилася. Роланд побачив велику піраміду дров — нерозпалене святкове багаття. Довкола неї, спираючись спинами на центральний стовп й простягаючи горбкуваті ноги, сиділи опудала з червоними руками. У кільці опудал було одне вільне місце.
Від натовпу відділилася якась жінка. Вбрана у вилиняле чорне плаття, з цебром у руці. На її щоці, наче тавро, чітко виднів слід від попелу. Вона…
Роланд пронизливо заволав. Одне-єдине слово він повторював знову і знову: Ні, ні, ні, ні, ні, ні! І з кожним разом рожеве світло кулі спалахувало яскравіше, немовби його страх додавав їй сили й снаги. І в кожному спаласі Катберт і Алан бачили обриси стрільцевого черепа під його шкірою.
— Ми маємо забрати в нього кулю, — стривожено сказав Алан. — Ми мусимо, бо вона висотує з нього сили. Вона його вбиває!
Кивнувши, Катберт зробив крок уперед. Ухопив кулю, проте забрати її з Роландових рук не зміг: стрільцеві пальці неначе прикипіли до неї.
— Вдар його! — крикнув він Аланові. — Вдар його, це єдиний вихід!
Але з таким самим успіхом Алан міг би вдарити кам’яний стовп. Роланд навіть не похитнувся. Лише продовжував викрикувати єдине заперечення — «Ні! Ні! Ні! Ні» — і куля палахкотіла все швидше і швидше, всмоктуючись у нього крізь відкриту роз’ятрену рану і, як кров, цмулячи його горе.
— Чар’ю трі! — загорлала Корделія Дельґадо, вириваючись уперед з того місця, де терпляче вичікувала. Натовп підбадьорливо загукав, і Місяць-Демон над її плечем підморгнув, як співучасник. — Чар’ю трі, зрадлива суко! Чар’ю трі!
Вона вихлюпнула те, що було в цебрі, на свою небогу, забризкавши їй штани і вкривши зв’язані руки мокрими рукавичками криваво-червоної фарби. Візок котив далі, а Корделія вишкірилася до Сюзен у злобній посмішці. Слід від попелу чітко виділявся на її щоці, посеред блідого лоба, як хробак, пульсувала жила.
— Сука! — заверещала Корделія, від люті стискаючи кулаки й тріумфально витанцьовуючи джигу. Кістляві коліна ходили ходором під спідницею сукні. — Най буде врожай! Смерть суці! Чар’ю трі! Слава Жнивам!
Візок проїхав повз неї, Корделія зникла з поля зору Сюзен, як ще одна жорстока примара уві сні, якому скоро судилося скінчитися. «Ведмедики й пташки, рибки й зайченятка, — подумала вона. — Нехай тебе, Роланде, береже доля і моя любов. Ось моє найзаповітніше бажання».
— Хапайте її! — заверещала Рея. — Візьміть цю вбивцю і підсмажте її живцем! Чар’ю трі!
— Чар’ю трі! — відгукнувся натовп. У місячному світлі до неї потягнувся ліс жадібних рук, десь тріщали феєрверки й весело сміялися діти.
Сюзен зняли з візка й над головами понесли до підготованої купи дров, передаючи з рук на руки, як героїню, що тріумфально повернулася додому з війни. З її рук на їхні спраглі до крові обличчя скрапували червоні сльози. А за всім цим з небес спостерігав місяць, затьмарюючи своїм лиховісним сяйвом світіння паперових ліхтарів.
— Ведмедики й пташки, рибки і зайченятка, — бурмотіла вона, коли її опускали й кидали до піраміди сухих дров, на підготовлене для неї місце. Увесь натовп тепер співав в унісон:
— Чар’ю ТРІ! Чар’ю ТРІ! Чар’ю ТРІ!
— Ведмедики й пташки, рибки і зайченятка.
Намагалася згадати, як він танцював з нею того вечора. Як він кохав її у вербовому гаю. Як вони вперше зустрілися на темному шляху. «Дякую-сей, радий знайомству», — сказав він тоді, і так, попри все, попри цю жорстоку згубу, коли люди, що колись були її сусідами, у світлі місяця перетворилися на кровожерних гоблінів, попри весь біль, і зраду, і те, що на неї чекало, він сказав правду: їхнє знайомство було прекрасним, просто казковим.