Контрольний укол
- Автор: Дубинин Иван
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Контрольний укол». Краткое содержание книги:
— Що там у тебе сьогодні? — нарешті запитала дружина.
— М'яса принесли, ковбаски. І, як завжди, горілку, коньяк.
— А мені цукерок понаносили. Ніби я за квартиру солодощами розраховуюся.
— Дякуй хоч це дають.
— Дякую. А що твій Півнєв, ти з ним розмовляв?
— Так, він сьогодні приїжджав, дідові було погано. Обіцяв допомогти.
— Дай Боже! — вона помовчала, потім запитала: — Ти сьогодні нічим не планував займатися?
— Хочу по аптеках прогайнути, треба ліків їм підкинути, та і гроші забрати.
— Ні, Вітю, — прохально сказала вона. — Давай узавтра. А сьогодні допоможеш мені огірки консервувати. Я їх ще звечора замочила.
— Знову ти зі своїми огірками! — несподівано скипів Віктор Тихонович. — Попереджати треба заздалегідь!
— А нащо попереджати? Ти сам не бачиш? Зима на носі! І врешті-решт, я що, для себе стараюся?
Чоловік не відповідав. Але по тому, як він перемикав швидкість і як смикалася при цьому машина, можна було судити про його стан. Нарешті приїхали. Вони мовчки вийшли з машини, розвантажили багажник.
— Ну то що, на тебе чекати?
— Зараз, поставлю машину в гараж, — незадоволено пробурчав противник засолки огірків, мабуть, перегорівши і вже змінивши свої плани. — Готуй обід! — тоном своєї переваги сказав він. Очевидно, в цьому питанні він міг покомандувати.
Тіло моє затерпло, але я боявся навіть поворухнутися, щоб не видати себе. І єдиним моїм бажанням було швидше вибратися звідси. Але гараж розташовувався, либонь, далеко, тому що їхали ми довго. Нарешті машина зтишила хід і зупинилася. Дверцята відчинилися, але водій не вийшов, а навпаки, в автомобіль хтось сів.
— Привіт!
— Привіт!
Почувся характерний звук поцілунку.
— Ну що, як справи? — голос був дивно знайомим, але в такій ситуації я ніяк не міг збагнути, де я його чув.
— На жаль, все відміняється. Ти уявляєш, дружина затіяла консервувати огірки, влаштувала скандал. Отже, давай наступного разу, все одно свята вже не вийде.
— Ну що ж, — вона зітхнула, — давай наступного разу.
— Ти не сердишся, Людмилко? — він, мабуть, поцілував її, тому що вона не відповідала.
«Людмилка… Людмилка… Так це ж… Людмила Миколаївна — наша старша медсестра! Оце так! Ось тобі й строга пані! Аби тепер вони не перебралися на заднє сидіння!»
— Тебе куди відвезти?
— Дякую, я, мабуть, пройдуся по магазинах, тут поряд.
— Не ображайся, Людмилонько, моя солодка квітонько! — несподівано просюсюкав наш солідний завідувач.
— Добре, бувай.
— Бувай.
І знову — поцілунок.
Ми покривуляли по місту, поки, нарешті, не зупинилися, і я не почув характерний скрип залізних воріт. Віктор Тихонович загнав машину в гараж, трохи попорпався, і двері знову заскрипіли, вже зачиняючись. Останній раз прогримів замок — залізним по залізному — і все стихло. Я ще трохи полежав нерухомо, потім почав виповзати зі своєї схованки. Була суцільна темрява, я нічого не бачив. Всівся на заднє сидіння, солодко потягуючись і розминаючи суглоби, що затерпли. Оце так ушелепався в халепу! І знадобилася ж дурневі та злощасна історія хвороби! До речі, де вона? Я нахилився і помацав рукою по передніх сидіннях. Її, безсумнівно, там вже не було! Стільки страждань, сорому, а результат — нуль! Хоча дещо нове для себе я все ж таки дізнався. Ну а як же мені звідси вибратися? Невже доведеться нидіти тут до ранку? Очі вже трохи звикли до темені, і тепер білою рамкою виділявся дверний отвір. Я навпомацки пробрався до нього, посмикав за двері. Зовні застукав навісний замок. Все. Самому звідси не вибратися.
«Розташовуйтеся, Василю Васильовичу, — сказав я до себе ласкаво-знущальним тоном. — Відчувайте себе як вдома. Часу у Вас — досхочу!»
Я, звичайно, бравував, але на душі було, чесно кажучи, тоскно.
— Гаразд, зараз що-небудь придумаємо. Повинно ж тут бути якесь світло.
Як я і припускав, вимикач розміщувався біля дверей.
— Ну ось! — радісно сказав я і клацнув ним.
Але дива не відбулося, світліше в гаражі не стало. Трохи вище за вимикач виднівся електричний лічильник. У мене вистачило розуму підкрутити пробки, і гараж нарешті освітився. Стало світліше й на душі. Треба віддати належне акуратності шефа, тут панував повний порядок. На полицях, прибитих вздовж стін, були розкладені запчастини, інструменти і все необхідне автолюбителю. Під машиною була, обкладена кахляною плиткою, оглядова яма, трохи далі — люк, що вів у підвал. А біля задньої стіни стояла стара тристулкова шафа.
«Зберігає там, мабуть, робочий одяг», — подумав я, відчиняючи дверці. І очманів! Вся шафа була забита коробками з медикаментами. Адже це — гуманітарна допомога! Ось про які ліки говорив шеф. Вони хоч і були з терміном придатності, що вже закінчується, але дефіцитні, такі, що мають попит. І коштує це, напевно, чималих грошей.