Контрольний укол
- Автор: Дубинин Иван
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Контрольний укол». Краткое содержание книги:
У моїй голові якось через силу укладалося те, що я дізнався сьогодні про Віктора Тихоновича Шерстюка. З одного боку — висококласний фахівець, добра, чуйна людина, а з іншого — злодій, хабарник. А чи винен він у цьому? Я не знав відповіді на це питання.
У кожної людини в душі є свій моральний стрижень, який не дозволяє людині гнутися далі під тяжкістю життєвих обставин. Як глибоко він розташований? До якої межі дозволяє чоловік собі занепадати? Це залежить від нього самого. Чи міг Віктор Тихонович піти на підступні вбивства, чи цього не дозволить незламна криця його стрижня? Знову питання без відповідей.
А втім, для мене зараз головнішими були питання про мене самого. Як вибратися звідси? Як протриматися до ранку? Відверто кажучи, після роботи дуже хотілося і їсти, і пити, і… навпаки. Я спустився в підвал, увімкнувши заздалегідь там світло. Тут теж було все до ладу. Загородки для картоплі, овочів. На полицях стояла законсервована продукція. Погляд вихопив ящик з яблуками. Класно! Значить, з голоду не помру і не доведеться відкривати зубами трилітрові банки з помідорами. Пісок, заготовлений, мабуть, для моркви, довелося тут же використати не за прямим призначенням. Жити стало веселіше і не так безвихідно, як здавалося спочатку.
У бардачку машини я виявив «Керівництво з експлуатації автомобіля» і почав його ретельно вивчати, похрумкуючи соковитими яблуками. Може, і в мене колись буде така ж машина або навіть крутіша. Потім черга дійшла і до «Атласу автомобільних доріг». А відтак, прийнявши позу нерозумного ембріона, я заснув на задньому сидінні. Прокинувся від холоду і від… тиші. Так незвично було, що не ляскали двері і не брязкали чайники. Мій годинник показував чверть на сьому. Оце так даю хропака! І хоч тіло нило від не зовсім зручного ліжка, проте я непогано виспався. А о котрій же з'явиться шеф? Мабуть, на початку восьмої. Треба вже готуватися. Я вийшов з машини, пострибав, помахав руками для зігрівання. Спустився в підвал до рятівного піску. Потому огледівся навколо замів, усі сліди свого перебування. І коли загримів замок на воротах, я вже лежав на своєму звичному місці, запакований і готовий до транспортування за місцем призначення.
«Аби тільки мене не виявили!» — благав я Бога.
Віктор Тихонович заїхав додому за дружиною, і вони попрямували в лікарню. Їхали в основному мовчки, лише зрідка перекидаючись незначними фразами.
Коли вони вийшли з машини, я ще почекав деякий час та вибрався нарешті на свободу. І поспішив геть від злощасного притулку — на роботу, на роботу!
РОЗДІЛ 14
Першим у відділенні мене побачив Ігор. Він аж присвистнув від здивування.
— Привіт, Василю Васильовичу! Ти що, проспав?
— Привіт, а що я запізнився?
— Та ні, час ще є, але вигляд у тебе: неголений, пом'ятий, скуйовджений! Ти часом не ночував у тещі під балконом?
— Потім розповім, — відповів я, — натягуючи халат. — Каву я встигну попити?
— Гаразд, поприслуговую тобі. Любов — сильна штука, перед нею не встоїш! Таке інколи витвориш, що п'яниці потім від заздрощів давляться!
«Яка там любов — дурість!» — подумав я про себе, але озвучувати, звичайно, свою думку не став.
Я спішно сьорбав гарячу каву, коли в ординаторській з'явилася Надія Миколаївна.
— Доброго ранку, колеги!
Моя незвичайна поведінка і, напевно, зовнішній вигляд не залишилися поза увагою лікарки.
— Ви що, Василю Васильовичу, після ночі?
— Після ночі! — відповів за мене Ігор. — Причому після важкої і безсонної.
— Ні, — сказав я і почервонів, — просто вдома не встиг попити.
— Ех, молодість, — розуміюче сказала жінка. — Тим вона і славна, що можна бути безпосереднім.
П'ятихвилинка пройшла без особливостей. Доповідав Ігор Петрович. Ніч видалася спокійною, без ексцесів. І що було головним для мене — хворий Півнєв з палати № 12а відчував себе задовільно. Віктор Тихонович поводився спокійно-діловито. Зі старшою медсестрою розмовляв офіційно: «Людмило Миколаївно… Людмило Миколаївно…». Зрозуміло, не скаже ж він при всіх: «Людмилонько-квітонько, зайди до мене на хвилинку!».
Віка кілька разів кидала на мене погляди, але я в такому стані не хотів їй нічого пояснювати і тому затримався спочатку в кабінеті шефа, а потім перебував у ординаторській, доки вона не пішла.