Крабат

Ось і останні мірошниченки повернулися. І враз вода з шумом ринула лотоком, упала на лопаті колеса — і млин запрацював. Майстер погнав усіх дванадцятьох до млинової зали.

Крабат тягав на собі мішки з комори, висипав зерно у ківш (о, скільки того зерна в нього сьогодні висипалося!), і помалу вкривався потом. Його не полишало відчуття, що то не він, а хтось інший надсаджується. І окрики Майстра, які він чув ніби крізь стіну, його не діймали. Кілька разів він ненароком натикався на когось із товаришів — бо витав у думках десь далеко. Раз перечепився на сходах, піднімаючись на поміст, забив коліно. Але болю майже не відчув, лише поправив на собі мішка.

Крабат працював, як віл. Ноги ставали йому дедалі важчими, піт збігав із нього струмками. Він стогнав, кректав під триклятими міхами і залишався байдужий до свого стану. Те, що відбувалось у млині цього ранку, стосувалося лише того Крабата, який сидів під хрестом цілу ніч, і не мало ніякого зв'язку з іншим Крабатом, що був у Шварцкольмі. Інший почувався тут чужим, зовсім не розумів, що діється навколо.

Цього разу Вітко перший радо закричав, і це стало сигналом для загальних веселощів.

Крабат зупинився на мить, потім поплював на долоні й зібрався піддати собі на спину мішка. Але дістав від Юра стусана під бік.

— Кінчай, Крабате!

Удар був у ціль — Крабатові аж дух перехопило. Зате тепер обидва Крабати знову зійшлися в одному і вигукнули одним здушеним голосом:

— Гей, Юру, хочеш, щоб я тобі здачі дав!