Гора між нами
- Автор: Мартин Чарлз
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Переводчик: Івченко Таїсія
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гора між нами». Краткое содержание книги:
Ця жахлива пригода змусить їх переосмислити своє життя і, можливо, відкрити серце для нового кохання…
— Ти не знаєш, хто власник?
— Ні.
— І скільки ж може коштувати ця земля?
— Мабуть, чимало, бо продається вона вже давно.
— Дивний розмір ділянки. Великий дім тут не побудуєш, але є високі захисні дюни. Має, напевно, метрів триста вздовж шосе і метрів двісті п’ятдесят уздовж пляжу. Такий собі сплющений трикутник.
— А ще тут національні парки обабіч, тому, закладаюся, будівництво чимбільше обмежують через вплив на довкілля. Зазвичай, коли люди купують дорогі ділянки, вони хочуть мати змогу будувати там, що заманеться.
Ти махнула рукою вздовж пляжу:
— Тільки-но поглянь — тут, либонь, з десяток кладок. Стільки рожевих стрічок, що можна відкривати новий підрозділ спостереження. Якщо це місце таке важливе для черепах, чого ж національні парки його не викуплять?
— Вважаю, питання в грошах.
— Тоді ми маємо його купити.
— У якому сенсі?
Ти почала видиратися на дюну та вивчати ділянку.
— Глянь-но, нам не потрібен великий будинок. Гадаю, цього місця, — ти окреслила щось руками у повітрі, — нам вистачить. Пляжний будинок із задніми дверима, що виходять на берег. Ми могли б зробити великі вікна на всю стіну, щоб пильнувати черепах.
Я тицьнув пальцем вбік уздовж пляжу:
— Кохана, у нас отам вже є чудовий будиночок. А сюди ми можемо приходити, коли захочемо.
— Так, а раптом новий власник цієї ділянки не схоче, щоб черепахи копирсалися в нього на подвір’ї? А ми — ми захочемо. Так що маємо її купити.
Минув десь тиждень. Я з головою поринув у роботу. Надвечір я повернувся додому, жбурнув сумку на диван і помітив, що скляні задні двері відчинено. Вийшовши на пляж, я побачив тебе. Сонце вже сіло, і твою постать підсвічувало моє улюблене синювате світло — останнє перед тим, як настане ніч. Під бризом тріпотів твій білий саронґ[31]. Ти помахала мені рукою. Така засмагла, що коло очей від окулярів навіть лишилися світлі смужки.
Я забіг додому, перевдягнувся у шорти та витяг із сумки теку з паперами. Ти привітала мене усмішкою, простягаючи якусь коробочку в красивій обгортці. Вітерець куйовдив твоє волосся, і окремі пасма постійно падали тобі на щоки й губи. Я поцілував одне пасмо на твоїй щоці, і ти прибрала його за вухо.
На коробочці була картка з написом «Це допоможе тобі знайти шлях назад до мене». Я відкрив коробочку та дістав компас.
— Переверни його, — підказала ти.
На задній поверхні було гравіювання: «Моя справжня північ». Ти повісила компас мені на шию та прошепотіла:
— Без тебе я давно загубилася б.
— А в мене теж щось є для тебе.
— Правда?
Я простягнув тобі папери. Ти прогорнула кілька сторінок та насупилася, наче там було написано грецькою.
— Любий, що це?
— Ось це — кадастрова оцінка. А то — договір на земельну ділянку.
— Яку ще ділянку? Хіба в нас немає дог…— Ти знов занурилася в документи, а потім поглянула в бік тих гнізд на березі. — Ні, не може бути.
— Це поки що просто пропозиція. Вони не обов’язково погодяться. Я хочу трохи скинути ціну.
Заверещавши з радощів, ти стрибнула мені на руки — ну просто сцена з фільму «Офіцер і джентльмен»[32] у нас на пляжі.
— Ні, я повірити не можу, що ти це зробив!
— Та почекай, ми ж іще не знаємо, чи погодяться вони на мою пропозицію. І ця ділянка має суттєві обмеження, тож нам доведеться на них зважати. Там навколо національні парки і…
— Ми зможемо побудувати там невеличкий будиночок?
— Та ми ж іще не купили ділянку…
— Так, але, коли купимо, ми зможемо побудувати невеличкий будиночок зі скляним фасадом, щоб дивитись, як уночі встає місяць над пляжем?
Я кивнув.
— І скільки вона коштує?
— Багато. Ми ще кілька років не зможемо звести там будинок.
— Нічого, я почекаю.
Як же було приємно робити той подарунок…
Розділ дев’ятнадцятий
Ґровера треба поховати як належить. Я оглянув ландшафт і трохи вище від того місця, де він зараз лежав, побачив вихід голого каменю. Звідти відкривається чудовий краєвид — думаю, Ґроверові сподобалося б, беручи до уваги його любов до висоти. Я приніс від літака шмат хвостової частини й ним, наче лопатою, почав відкидати сніг. Потім став копати яму. Ну, як копати — швидше викидати каміння, аніж копати. Приготувавши місце, я взяв Ґровера на плечі та потягнув його вгору. Там я опустив тіло в яму. Спробував зняти його обручку, але вона не пройшла через суглоб. Натомість я витяг усе, що було в його кишенях, і зняв годинника. Ще я взяв шнурки з його черевиків, вовняні шкарпетки та ремінь. Наостанок я вирішив забрати ще й джинсову куртку.
Захід сонця заливав усе помаранчевим світлом, і я заходився закладати могилу камінням. Я обрав хороше місце. Тут майже завжди дме вітер — йому сподобалося б. Наче він постійно летить. Знявши шапочку, я спробував щось сказати:
— Ґровере… Пробачте мені, що я втягнув вас у це все. Якби я не найняв ваш літак, ви спокійно померли б удома, поруч із дружиною. Гадаю, ви зараз проходите тренування у таборі янголів, еге ж? Гадаю, з вас вийде незлецький янгол. Скоро вам видадуть крила, так що, сподіваюся, ви зможете допомагати своїй дружині. Я обов’язково з нею поговорю, з вашою дружиною, тільки-но ми звідси заберемося. Я розкажу їй, що сталося, та віддам ваші речі, — я покрутив у руках шапочку. — Може, мені варто перепросити. Не знаю, — я гигикнув. — Щиро кажучи, це ви нас кинули хтозна-де. — Вітер жбурнув мені в обличчя жменю снігу. — Якщо тільки там, нагорі, не планують покласти тут іще два тіла, то було б добре, щоб змінилася погода. Аби хоч трохи тепліше та припинився цей сніг. А ще я не знаю, куди нам іти — тож, може, допоможете мені? Закиньте там за нас слівце, добре? — Я озирнувся. Абсолютно білий світ простерся на 60 кілометрів в один бік і 90 в інший. — Вважаю, Ешлі заслуговує на можливість одягти ту свою білу сукню. Вона молода — у неї все життя попереду.
Світло майже згасло, і небо світилося холодною синявою, перш ніж поступитися місцем темряві. Наді мною десь на висоті у дванадцять кілометрів пролетів літак — на південний схід. Він лишав по собі довгий білий слід.
— Якщо це ви так жартуєте, то зовсім не смішно.
Другий літак перетнув слід першого.
— Зрозумів, ага. До речі, оскільки я загубився, то й ми загубилися. І вбити нас тут не так вже й важко. Ситуація стає дедалі гіршою. Та кішка ледь нас не загризла. Ну, ви знаєте — ви ж там з нею танцювали. Так ось, якщо я помру — помре й вона. А ще ваш собака. На жаль, забув, як його звати. — Вітер проймав до кісток, і я застебнув куртку. — Я не намагаюся здаватися важливішим, аніж є, але прошу не за себе. Я прошу за ту дівчину з поламаною ногою, яка вже втрачає надію. Вона думає, що я не бачу, але я все бачу. Так, вона міцний горішок, проте така халепа розтрощить кого завгодно. Це суворе місце, і воно швидко позбавляє будь-якої надії. — По моїй щоці покотилася сльоза. Руки мої були вкриті порізами та ранами. Губи дрібно тремтіли. — Ми з вами так і не договорили тоді… Але ось що я можу сказати: жити з розбитим серцем — це як жити напівмертвим. А це не життя.
Навколо мене височіли шпилясті скелі, що відкидали холодні жорстокі тіні. Ґровер лежав під купою льоду та каміння.