Студії з української етнографії та антропології

Загальновідоме вживання на Україні волів, шоб орати плугом, різко відзначає її від Великороси та наближає до південних та західніх слав’янських країн до Болгарії, Сербії, а також і Чехії. За останні часи, правда, на Україні майже скрізь волів починають заступати коні. Не слід, однак, думати, що цю заміну викликало поширення легких плугів, — конструкція їх зовсім не перешкоджає глибоко орати, справжня причина цієї заміни зубожіння населення України, для якого видаток на пару волів (200— 300 карбованців, а то й більше) тепер уже не під силу, а звичайного селянського коня можна купити й за 50— 60 карбованців. Багато селян вважають невиплатним тримати навгть і коней та орють коровами, иноді навіть бовкуном, цебто одною скотиною замісць двох, і для цього існує й особливо пристосоване ярмо Під час недороду в Єлмсаветградському повіті на Херсонщині доходило до того, що самі селяне,— попарно, чоловік та жінка.— впрягались в борони та волочили їх полем. Поминаючи історичні перекази про обрів, про орання Литвою тощо, сама етнографія дає нам приклади такої оранки не тільки у китайців, але й навіть у гірських чехів, де також ииоді впрягаються до плуга члени родини орача.

Одна з головних частин українського сільського господарства — це заготовлення запасів сіна на зиму. Це заготовання, чи косовиця, починається після засіву поля звичайно десь у половині червня, але, в залежності від географічних умов, воно запізнюється або прискорюється. Характер самої косовиці також неоднаковий в ріжних місцевостях На півночі Волині та на Чериигівщині сінокоси знаходяться на Лісових полянах та головним чином на заливних луках, а в инших місцевостях України вони лежать майже виключно на степах По течії Десни, по обох її боках, на заливних луках повно численних повіток, стоять вони на вищих місцях, що їх не заливає водою. Під час косовнш до цих повіток перекочовує мало не ціле населення з сед; іде енергійна праця, і за кілька день луки вкриваються копицями сіна, що не встигло ще висохнути під яскравим промінням сонця. Потім ш копиці починають волочити, цебто збирати до тих місць, де сіно буде складене в стоги, чи ло повіток. Хазяї, що мають невеликі шматки сінокосу, вантажать сіно з копиць на вози та й везуть до села. На Західній Україні, а особливо в Галичині, сіно складають в обороги, цебто великі стоги з рухомою стріхою (табл. VII). На степах косовиця починається раніше та переводиться трохи инакше. На степ виходять самі тільки косарі, лагодять там собі обсяжний курінь з кабицею (грубкою надворі), бо косарям треба доброї страви,— це розуміють усі, з цим годяться навіть наймачі. Через деякий час з села прибувають підлітки та дівчата з граблями та пилами громадити сіно, і тоді робота йде повним ходом до кінця. Оригінальну Й незвичайно гарну картину дає в степу попід стіною високої трави довгий шерег струнких, дужих косарів з їх плавкими та ритмічними рухами... Такий самий гарний і своєрідний концерт кіс. коли, перейшовши ручку, косарі спиняються та клепають їх дерев’яними мантачками. Головне знаряддя косаря — коса, на Україні, н залежності від кліматичних, а почасти й антропологічних умов, дуже відзначається від коси сусідніх народів, як своью величиною, так і довжиною кісся, цебто держална. При відповідно високому зрості косарів та при гущині високої трави косити ітриходиться неспішними, дуже широкими махами, що під силу тільки високим та міцним українцям, які вважалися найкращими косарями в Росії, Майже щороку, під час косовиці, на Херсон* щину, Катерннославшину та на Кубань їдуть цілі ватаги косарів з Полтавщини та Київщини, і день їхньої праці, при сприятливих умовах, оплачується порівнюючи дуже дорого. Праця косаря, безперечно, одна з найтяжчих селянських праць. Вона вимагає не іількн значної фізичної сили, але й вели кої витривалості! та уваги, бо при найменшій необережності косар ризикує або поранити попереднього товариша, або самому дістати косою по ногах. Тому вираз; «він уже косар» — про молодого парубка — означає визнаного иже справжнього робітника. Жнуть на Україні серпами, шо їх форма значно кругліша, ніж у сусідніх країнах; щодо давніх часів, то, як показують зна-ходки в розкопках, серпи мали тоді вигляд півкола, а скорше півеліпса, наділеного по довгій вісі. Крім вівса, проса, гороху тощо, справжні хлібови-ни. як пшеницю, жито, ячмінь, завше жнуть, а капи й косять, то тільки у випадку великого неврожаю. Тоді ці хлібовини, так само як овес та гречку, косять, прив’язуючи до коси так звані грабки, рід грабель, що їх довгі зубці ступнево зменшуються в довжині (табл. VId). Зжаті чи скошені стебла збирають у споли та перев'язують перевеслом, цебто джгутом з стеблин тої самої рослини, що її жнуть. Снопи потім складають у полукопки та копиці, а потім, якщо їх tie молотять тут-таки на полі молотарками, ик це тепер все більше поширюється, то звозить до клунь, де вони й лежать до обмолоту. Взагалі, клімат України цілком дозволяє молотити без попередньою сушення снопів в осєтях, що їх, з винятком північних частин Волині та Черни-Иящини, иа Україні зовсім немає, а як свідчить Шафонський, не було навіть і « таких повітах, як Ніжинський. Щодо вказаних північних місцевостей, то там осеть грає досить важливу ролю а господарстві. Осеть будують чи в самій клуні всередині, чи окремо від неї, але н у цьому останньому випадку неодмінно під дахом; складається осеть з підземної грубки та з поставленого над нею зовнішнього зрубу для складання снопів. В цьому зрубі є також вікно, нудою й подають снопи.