По живу і мертву воду
- Автор: Далекий Николай Александрович
- Серия: Оксана Стожар #3
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: «КАМЕНЯР»
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «По живу і мертву воду». Краткое содержание книги:
Головна тема роману «По живу і мертву воду» — життєдайність і сила ідей інтернаціоналізму, дружби народів. Ці ідеї, немов казкова жива вода, врятовують багатьох героїв книги, розкривають їм очі на правду, виводять з мороку людиноненависницької пропаганди.
— Генріх, ну що ти… — невдоволено скривився оберштурмбаннфюрер. — Я тобі пояснюю обстановку. Викрадення зброї оунівцями майже рекомендується.
Начальник гестапо дивився на приятеля широко розплющеними очима. Йому навіть здалося на мить, що це почулося. Проте обличчя гостя набуло холодного, підкреслено ділового виразу. Він давав зрозуміти, що його слова мають силу наказу й не можуть бути приводом для дискусій. Це вже не була людина, яку можна називати простацьки Гансом. Це був начальник.
— Дозвольте запитання, пане оберштурмбаннфюрер, — шанобливо, з ледь помітним глузуванням промовив Герц. — Як мені слід поводитися, якщо при пограбуванні зброї буде знищено охорону? Я маю на увазі наших солдат і офіцерів.
У деяких випадках охорона може бути незначною…
— Я хотів би одержати більш чітку відповідь — пролита цими бандитами німецька кров залишиться невідомщеною?
Грефрат наче не чув цього запитання.
— ОУН повинна перебувати під нашим негласним заступництвом, — сказав він тихо й безбарвно. — Зроби відповідні висновки.
— Це офіційна вказівка?
— Так.
— В такому випадку я хотів би мати письмове підтвердження.
— Ти його незабаром одержиш… — кивнув головою, Грефрат і посміхнувся. — А зараз я б не відмовився від чарки коньяку. Знайдеться?
Герц дістав із шафки піднос з пляшечками й закускою.
Мовчки наповнив дві чарки.
— Ти даремно сердишся, Генріх, — приязно сказав гість, спорожнивши свою чарку й беручись за бутерброд із шматочками рожевуватого сала, — Бачиш, у чому справа. Мені наказано написати докладну інструкцію відносно наших стосунків з українськими націоналістами. В ній я повинен урахувати побажання й поради… Чиї б ти думав?
Начальник гестапо кинув швидкий погляд на приятеля й застиг, вражений здогадом.
— Невже Хауссера? Неймовірно! Тоді я відмовляюся будь-що розуміти…
— Я теж не все розумію, — признався обешртурмбаннфюрер. — Тут якась складна, тонка політика. Ось що мені сказали про Хауссера: «Уважно прислухайтесь до його порад. Ви мислите в масштабі сотень, тисяч людей, він — сотень тисяч, мільйонів, ви думаєте про сьогоднішній, завтрашній день, він дивиться на рік, на десятиріччя вперед…»
— Цей жалюгідний, плішивий пуголовок? — обурився Герц.
— Не пуголовок, а голова, в якій, очевидно, мозку більше, ніж у нас з тобою, Генріх, разом узятих.
6. РАНОК
«Совітка», «пані професорка» — так попервах називали в селі сумну молоду жінку, що перебралася з своєю хворою матір’ю з Братина в Підгайчики незабаром після того, як ці місця були захоплені гітлерівцями. Всі знали, яке нещастя випало на її долю, і всі, навіть ті, хто зловтішався з цього приводу, не могли не схвалити її вчинку й не захопитися її відданістю дочірньому обов’язку.
Звістка про напад гітлерівців на Радянський Союз застала викладачку російської мови та літератури Братинської середньої школи Наталію Миколаївну Рум’янцеву на пероні Львівського вокзалу. Разом з матір’ю вона повинна була їхати до Москви, свого рідного міста, в якому збиралася провести літню відпустку. Її чоловікові, військовому льотчикові, відпустки не дали, й він залишився в Братині, біля якого був великий військовий аеродром.
До відходу московського поїзда залишалося близько тридцяти хвилин. Ці півгодини наче було дано Наталії Миколаївні, щоб вона, гарненько все зваживши і розміркувавши, вирішила, їхати їй з матір’ю до Москви чи повернутися до чоловіка. Наталія Миколаївна прийняла рішення в першу ж секунду. Однак мати не захотіла лишати дочку саму. І вони повернулися в Братин.
Тут, у Братині, стривожених, стомлених жінок чекала ще гіркіша звістка — командира ескадрильї винищувачів старшого лейтенанта Рум’янцева вже не було живого, він загинув у першому повітряному бою. Біда не приходить одна… В матері від цієї звістки відібрало ноги.
Гітлерівці наступали. Командування авіаполку спішно відправляло сім’ї льотчиків у глибокий тил. Наталія Миколаївна в своєму горі не розуміла, що відбувається навколо. Вона й слухати не хотіла про евакуацію, вона не могла залишити місця, де був похований чоловік. Їй здавалося, що її квапливий, боягузливий від’їзд дорівнюватиме зраді. Вона не могла змиритися із смертю людини, яку так любила. Вона чекала чуда — ось увійде він, ось внесуть його, пораненого, обгорілого…
Коли Наталія Миколаївна опам’яталася, вже не було можливості вибратися з Братина з хворою матір’ю на руках. Вона могла піти на схід тільки сама, І вона лишилася з матір’ю.